Вищі органи демократичної держави

РЕФЕРАТ.

ВИЩІ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ.

(ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ).

План.

. Передмова.

. Розподіл улад — розподіл функцій.

. Порівняльний аналіз вищих органів держави:

. Парламент.

. Будова парламентів.

. Глава держави.

7. Комісії (комітети) як елемент структури парламентів.

. Компетенція парламентів.

. Уряд.

Особливості конституційного статусу глав держав.

. Література.

Передмова.

Державні функції в кожній стране здійснює розгалужена системи органів. Серед них виділяються вищі - парламент, уряд й глава держави. Саме ці органи реалізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої влади, й їхнього діяльність має політичну значущість. До вищих органів також віднесені вищі судові інстанції загальної й спеціальної компетенції - верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного суду, хоча й він вважається в цілому «неполітичним» органом). Тому лише дослідивши роботу вищих органів законодавчої й виконавчої влади можна более чи менш точно визначити, в інших формах здійснюється політика, на які засідках існує й діє державний механізм.

Розподіл улад — розподіл функцій.

Для характеристики статусу шкірного із вищих органів Сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління — це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом й главою держави. Зміст їхні взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу улад. Ці ідеї, відомі ще із ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем й правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні Сучасної політико-правової думи й суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у про новий період світової історії.

Монтеск`є розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу, судову — й стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих улад й здійснення їхні однією особою чи одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими й серед них виділяв жадної, котра б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших улад. Розвиваючи своє вчення про розподіл улад, Монтеск`євисунув положення про необхідність їхні взаємодії й взаємної зрівноваженості. Він писавши про таку взаємодію улад, за якої останні стримують одна одну й узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їхнього настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.

Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл улад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії й практиці ряду країн уже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було б сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної і до сьогодні. Ідеї розподілу улад були покладені основою її тексту й відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення «розподіл улад» не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу улад тут має вигляд функціонального визначення шкірного із вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, які здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу й судову владу.

Саме така форма закріплення ідей розподілу улад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.Лише у виняткових випадках розподіл улад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу улад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їхнього змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, й їхні можна пов`язати із існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу улад знаходять своє втілення в інших формах правління й відбивають сам собою факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу улад передбачає майже ізольованість кожної з них, відсутність між ними широких й тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл улад як жорсткий. Воно пов`язане із особливостями такої форми правління, як президентська республіка, й найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл улад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої й виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу улад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань й противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій й взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених улад. Класичною вважається система стримувань й противаг, встановлена за конституцією США.

Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропоновані президентом. Під час перебування чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом із «поради й згоди» сенатові, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої й законодавчої влади. А сам верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу й президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність законодавчих й виконавчих органів.

Однак зміст поняття стримувань й противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів перед тим відносять різні спроби формування всіх трьох улад: конгрес обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань й противаг нерідко також відносять різні рядки повноважень органів виконавчої й законодавчої влади: нижня палата конгресу обирається на два рокта, верхня — на шість, президент — на чотири. Пов`язують суть цієї системи й із деякими іншими особливостями організації вищих ланок державного механізму.

Поширеним є і інше тлумачення розподілу улад, за яким останні повинні тісно співробітничати й навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш цього у країнах із такими формами правління поняття розподілу улад піддається корективам чи навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі улад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище — часткове злиття чи часткове розділення функцій органів законодавчої й виконавчої влади, яку призводить до так званого змішування влад.

як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають «частковим злиттям персоналу»: членами уряду можуть бути лише депутати парламенту. Іншими словами, одна й таж особа бере доля в реалізації як законодавчої, то й виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн із парламентарними (парламентарно-монархічною й парламентарно-республіканскою) формами правління, а також з змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу улад, котрі, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата й членством уряді.

Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн із парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу улад й призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції «дифузії», «розпорошення» державної влади. Згідно із оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма й різними органами та посадовими особами, між якими далеко ще не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим понад органів здійснюють ці повноваження, тім менша ймовірність монополізації влади, тім вужчі можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний із державних органів має забезпечувати взаємні стримування й противаги. При цьому зміст стримувань й противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією й опозицією, баланс між органами центрального й місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань й противаг пояснюється тім, що смердоті уже давно розглядаються не лише із позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади й збалансувати її вищі ланки, а і забезпечити стабільність й сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.

Ідеї розподілу улад відомі конституційній теорії країн з змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу улад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у стране державнополітичних реалій, деякі із них пропонують уточнити поняття законодавчої й виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять лише до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова, чи управлінська функція певною мірою вбирає у собі законодавчу функцію. Це призводить доти, що остання понад не ототожнюється із діяльністю парламенту.

Існує серед французьких вчених і інший погляд, за яким різниця між законодавчою й виконавчою владою не має принципового значення., адже лідер партії парламентської більшості фактично володіє й тією й іншою. Він керує урядом й контролює цю більшість. Бо законодавча й виконавча влади розподілені, якщо, на думку адептів такого підходу, неправильним, а справжній поділ має місце між урядом й опозицією.

Ці та інші теоретичні концепції в цілому узгоджуються зі змістом чинної конституції Франції, де сполучаються елементи жорсткого розподілу улад із інститутами парламентарної республіки. В частности, конституція фіксує принцип несумісності членством уряді із депутатським мандатом, що, як зазначалось, властиво президентській республіці. З іншого боці, в основному законі закріплений принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом, котрий характеризує парламентарні форми правління.

У цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл улад чи влади, а про розділення, поділ владних функцій між вищими органами держави. Тім самим формулу «розподіл улад» можна без особливих застережень замінити на формулу «розподіл державних функцій». Сказане не заперечує значущості ідей розподілу улад, котрі служать основою для створення загальних гарантій демократичної організації суспільства й держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хоча не слід заперечувати їхнього характер як юридичної цінності.

Реалізація на практиці відповідних ідей створює тієї стрижень, який покладений основою конституційного механізму здійснення влади, складовими якого є вищі органи.

Парламент.

Значну увагу в характеристиці вищих органів Сучасної держави як звичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді й як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування й саме існування інших вищих органів.

За визначенням, парламенти — це виборні й колегіальні вищі органи держави, котрі функціонують в умовах демократичного правління й мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. У унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також й на рівні їхнього суб`єктів. У останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засідках, визначених федеральною конституцією.

Діяльність парламентів визначає характер й зміст парламентаризму. Парламентаризм — це система такої взаємодії держави й суспільства, для якої характерними є визнання провідної чи, у наше годину, особливої й достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму означає, що його не слід пов`язувати із якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманне кожній демократичній країні.

Характеристика парламентаризму набуває завершеності лише тоді, коли враховуються структура й організація, зміст компетенції й головні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дозволяє скласти об`єктивну уяву про ті, як реалізуються засади теорії народного представництва, наскільки їхні природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки через аналіз загальних закономірностей побудови та визначення основних функцій парламентів й при врахуванні відповідних особливостей, притаманних окремим країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, їхні справжнє місце в державному механізмі.

Термін «парламент» має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко носять іншу офіційну назву. Найбільш поширеною із них є національні збори. Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодержавного органу. Близькими за змістом до неї є назви: народні збори (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) чи державні збори (Естонія й Угорщина). У деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного улаштую — федеральні (союзні) збори (Росія, Швейцарія). Коли стосується скандинавських країн, з дохідними статтями парламенти мають суто індивідуальні назви. Наприклад, у Данії це фолькетінг, в Ісландії - альтінг, в Норвегії - стортінг, в Швеції - рікстаг. Нарешті, є країни, представницькі органи які мають такі назви, як законодавчі збори (асамблея) чи палата представників (депутатів). Всі ці назви так чи інакше вказують однією із головних формальних прикмет представництва — колегіальний характер відповідних державних органів.

Будова парламентів.

Одним з вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища й при визначені особливостей представницьких органів конкретних країн є їхнього побудова. Під час перебування чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є їхнього двопалатність, чи бікамералізм.

Двопалатність довгий годину був типовою рисою парламентаризму. Історично створення чи збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією й феодальним класом в їхні боротьбі за політичну уладові. У наше годину Існування верхніх палат перш на пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент переносити на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Деякі вважають, що верхні палати мають стимулювати нижні, створювати такі умови, за які якщо забезпечений зважений законодавчий процес й виключене прийняття непродуманих й поквапливих рішень. Визначаючи інші аргументи в обгрунтуванні двопалатної побудови парламентів слід також відзначити, що у федераціях вона вважається чи не обов`язковою й пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб`єктів федерації та їхнього населення. Прийнято формулу, за якою депутати нижніх палат парламенту представляють завісься народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх — лише свій штат, провінцію тощо.

Сьогодні двопартійність уже не має значення типової риси явища парламентаризму. Якщо до другої світової війни однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі й Фінляндії, то наші дні відповідна форма побудови представницьких органів стала такою ж прийнятою, як й бікамералізм. Після другої світової війни на засідках однопалатності були реформовані парламенти таких європейських країн, як Греція, Данія, Португалія й Швеція.

Найбільш істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат. Нижні палати двопалатних парламентів, так саме як й однопалатні парламенти в цілому, практично повсюдно формуються на основі прямих виборів. При цьому в законодавстві як звичайно фіксується норма представництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої до палати (парламенту) обирається один депутат. Такий порядок формування нижніх палат іноді забезпечує представницький характер парламенту в цілому.

Порядок формування верхніх палат суттєво різниться й, як правило, відмінний від того, котрий прийнятий для нижніх. У ряді країн застосовуються прямі вибори. Вони нерідко проводяться не так на основі дещо відмінного виборчого права (із более високим віковим цензом), а і із використанням інших виборчих систем. В частности, у такий спосіб утворюються іспанський, італійський, польський, румунський й чеський сенати, а також палата радників парламенту Японії.

Комісії (комітети) як елемент структури парламентів.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (комітети). Теоретично їхні роль визначається як попередня підготовка різного роду питань, котрі потім мають розглядатись у сесійних засіданнях. Фактично ж комісії сам вирішують наперед багато із цих, а палати й парламенти в цілому нерідко майже автоматично затверджують їхні пропозиції. При цьому вважається, що діяльність комісій дозволяє более швидко, ніж самих палатах, й на более професійному рівні вирішувати парламентські справи.

Парламентські комісії мають свої різновиди. Чи не основними із них є постійні комісії. У Англомовних та деяких інших країнах смердоті називаються постійними комітетами. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній із палат й діють на період сесії парламенту, але й в цілому ряді країн смердоті утворюються все термін його скликання. На практиці ця різниця не має великого значення, бо формування комісій на початку кожної сесії здебільшого не призводить до значних змін в їхнього складі.

Однією із головних функцій постійних комісій є детальний розгляд законопроектів. ця їхні діяльність складає зміст окремої стадії законодавчого процесу. У Італії згідно із ст. 72 конституції постійні комісії мають право не лише розглядати, а й затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їхнього прийняття. І хоча за ініціативою уряду Італії чи установленої кількості депутатів законопроект до затвердження його комісією може бути повернутим до розгляду й прийняття до палати, постійні комісії в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчої діяльності.

До функцій постійних комісій також віднесено обговорення інших питань, включених до порядку денного роботи парламенту. У багатьох країнах утворюються постійні комісії, діяльність які пов`язана із функціонуванням самого представницького органу: із питань процедури й регламенту, депутатської етики тощо. Нерідко постійні комісії здійснюють функції зв`язку із міністерствами та контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Бо постійні комісії мають спеціалізований характер, а їхнього предметна компетенція в цілому відповідає загальній структурі уряду.

Значними відмінностями в цьому відношенні характеризуються постійні комітети палати громад парламенту Великої Британії. Чи не єдиною їхні функцією є відповідна доля в законотворчості. титану п`ять-вісім комітетів, що утворюються на кожній сесії, не мають спеціалізованої компетенції, позначаються першими літерами алфавіту. Характеристика цих комітетів як постійних є досить умовною через ті, що їхнього склад змінюється шкірного разу после передачі туди нового законопроекту, а постійними залишаються лише голови комітетів. У такий спосіб забезпечується професійний підхід до законотворчості, адже депутати спеціалізуються із різних питань, й це, звичайно, враховується при формуванні конкретного складу постійного комітету.

Кількість постійних комісій в парламентах різних країн помітно різниться: від 6 в кожній із палат парламенту Франції до 24 в бундестазі Німеччини. У окремих країнах число постійних комісій зафіксовано в конституції, в інших це зроблено в парламентських регламентах. Проте в ряді країн комісії створюються в такий кількості, якої сам парламент й контролююча його партійна більшість вважають доцільною.

Компетенція парламентів.

Вивершеному аналізу парламентаризму сприяє розгляд форм закріплення компетенції представницьких органів, а також змісту відповідних повноважень. Згідно із принципом розподілу улад, парламенти визначаються як носії законодавчої влади. «Всі встановлені тут (у конституції - О.Б.) законодавчі повноваження належати конгресу Сполучених Штатів,» — йдеться у ст. 1 американської конституції. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах практично всіх розвинутих країн.

Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя, правомочність розглядати й вирішувати будь-яке запитання, що належить до відання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчої влади. Адже усі повноваження парламентів належати їм не із якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, які й наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боці, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу розподілу улад. як зазначалось, за цим принципом влади не лише розподілені й врівноважують одна одну, а і рівні. Не відповідала б ця оцінка реаліям державнополітичного життя.

Характеризуючи форму закріплення й зміст парламентської компетенції, слід в першу чергу зазначити, що смердоті певною мірою пов`язані із побудовою представницьких органів. В частности, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної із палат й, як правило, нижні палати відіграють более значну й навіть домінуючу роль реалізації цих повноважень. разом із тім є парламенти, де повноваження палат не лише зрівняні, а цілому рівні. До них слід віднести представницькі органи Італії, Румуні, США та ряду інших країн. В частности обидві палати американського конгресу мають, у принципі, однакові законодавчі повноваження, за винятком того, що білі (законопроекти) із фінансових питань можуть бути внесені лише до палати представників.

Іноді кожна із палат має свої особливі, притаманні лише їй повноваження. Наприклад, сенатові конгресу США належить виключне право давати «пораду й згоду» на кандидатури, що пропоновані президентом на цілий ряд посад, але в ратифікацію міжнародних угод. Якщо ніхто із кандидатів у президенти не забезпечить собі більшості голосів вибірників, його обрання здійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обирає віце-президента. Палата представників має право притягувати до відповідальності в порядку імпічменту президента та деяких інших вищих посадових осіб, а правом розглядати справ, порушені в такому порядку, наділений сенат. Наявність особливих повноважень у кожної із палат характеризує й деякі парламенти із нерівноправними палатами.

Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їхнього функцій, тобто напрямів їхні діяльності. До парламентських функцій відносять законотворчість, прийняття бюджету й контролю над діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну й судову. Останні дві функцій парламентів мають, по суті, супутнє значення.

Конституції передбачають лише окремі, вузькі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішені проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їхні відповідні повноваження, слід виділити визнане основними законами багатьох країн право схвалювати укладені міжнародні домов й догоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а саме парламентське схвалення в більшості випадків має суто формальний характер.

Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів чи на доля в цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду країн. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність із укладання таких договорів у залежність від їхні сприйняття парламентом. До зовнішньополітичних повноважень парламентів треба також віднести їхні право оголошувати війну й укладати мирні догоди. У цілому ж парламенти стояти осторонь активної діяльності із формування й здійснення зовнішньої політики. Цю діяльність віднесено до повноважень вищих органів виконавчої влади.

До компетенції парламентів деяких країн входять певні судові повноваження. У Великій Британії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту чи порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере у собі прямі судові функції. В частности, палата громад британського парламенту має право притягувати до відповідальності у відповідних випадках як своїх членів, то й сторонніх осіб. За її рішенням для депутатів можуть бути визначені такі покарання, як відсторонення на деякий година за парламенті чи взагалі виведення із його складу.

Однак найважливішими парламентськими повноваженнями суднового характеру є повноваження, пов`язані із відповідальністю посадових осіб у порядку імпічменту та інших подібних процедур. Активними учасниками цих процедур є представницькі органи.

Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінка змісту конституційно-правового статусу самих парламентаріїв. Практично у всіх розвинутих країнах депутати не зв`язані юридичними обов`язками по відношенню до своїх виборців. Вони вважаються представниками не відповідних виборчих округів, а всього народу (виборчого корпусу) в цілому й не можуть бути відкликані виборцями. Тім самим їхні мандат не має імперативного характеру, й його прийнято називати вільним. Такий характер депутатського мандата, як правило фіксується в конституціях.

У цілому слід підкреслити, що вільний мандат в зарубіжній конституційній теорії, розглядається як такий, що найбільш повно забезпечує для депутатів можливості займатися справами, віднесеними до компетенції загальнонаціонального представницького органу. Він надає їхнього діяльності політичного характеру й не зводить її до рівня роботи уповноважених із місцевих справ. З іншого боці, в умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюється более тісний зв`язок між парламентаріями та їхнього виборцями.

УРЯД.

Структура й організація урядів.

Конституційна теорія й практика сучасних країн знає дві основні моделі структури урядів. У багатьох країнах у склад урядів входять усі політичні керівники міністерств й відомств з загальнонаціональною компетенцією. У сукупності смердоті й становлять урядову колегію. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді може призвести до зниження ефективності його роботи. Тому в деяких країнах, де запроваджено таку модель, у структурі уряду утворюється более вузька колегія. До неї, як правило, входять глава уряду, його заступники та інші авторитетні міністри. Прикладом може служити Італія, де в ст. 95 конституції припускається утворення уряду в межах його президії.

У англомовних та багатьох інших країнах у склад уряду (кабінету) входять не усі політичні керівники міністерств та відомств, а лише тих, котрі очолюють найважливіші із них. уряду як колегії всіх цих керівників просто більше не існує. Тому поняття уряду й кабінету збігаються. Члени кабінету нічим не відрізняються від інших Міністрів, які іншого статусу, проте реальні їхнього повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. У у склад кабінету входять усі особини, які очолюють міністерства. Алі це не означає, що він є осередком усієї відповідальної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники які не входять у склад кабінету. між кабінетом й такими органами, як правило, не існує жадних формальних зв`язків, й усі смердоті діють на основі повноважень, делегованих президентом. характеризуючи структуру й організацію урядів, слід у першу чергу зупинитись на питаннях їхні складу. Основною діючою основою уряду, формальним й неформальним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем`єрміністром, хоч у деяких країнах прийнято і інші титули: канцлер, президент чи голова. У президентських республіках систему органів виконавчої влади очолює президент, а посаду прем`єр-міністра відсутня. У цілому ряді країн зі змішаною республіканською формою правління з дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації діяльності розподіляється між главою уряду й президентом. Характер цого розподілу визначається конституційними нормами й державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані чи президент, чи у прем`єр-міністра.

Про наявність дуалізму виконавчої влади свідчить зміст конституцій Франції, Росії й деяких інших країн, де прийнято відповідну форму державного правління. То в Польщі глава уряду інформує президента про головні запитання, що є предметом його роботи. З питань «особливого значення» президент може скликати засідання уряду й головувати ними. Водночас президент може призначати спеціальних державних Міністрів із метою сприяння здійсненню його повноважень. У Румунії президент може брати доля в засіданнях уряду, на які обговорюються проблеми національного значення, що виникають у сфері зовнішньої політики, оборони й публічного порядку, а також на пропозицію глави уряду в інших ситуаціях. У Португалії президент головує в уряді на прохання його голови. У Хорватії президент може проводити засідання уряду за запропонованим ним порядком денним. Він також головує на всіх урядових засіданнях, де є присутнім.

Елементи дуалізму виконавчої влади простежуються за змістом конституцій окремих парламентарних республік, що свідчить про певну умовність критеріїв прийнятої класифікації сучасних форм державного правління. в Туреччині президент може головувати на засіданнях уряду й скликати їхнього, коли вважає за необхідне. У Словаччині президент має право бути присутнім на засіданнях уряду, головувати ними й вимагати звітів від уряду та його окремих членів.

Проте в інших країнах з змішаною республіканською формою й парламентарними формами правління глава уряду концентрує до рук основні владні повноваження й, по суті, стоїть над урядом. Така централізація й концентрація повноважень відображає об`єктивні закономірності суспільно-політичного розвитку відповідних країн. Тут прем`єр-міністри реалізують не лише власне урядові повноваження, а і більшість владних повноважень й прерогатив глави держави. Доти ж у деяких республіках глави урядів мають пряме ставлення до здійснення функцій президентів. В частности в Австрії, Росії, Словаччині й Фінляндії главу уряду за певних умів тимчасово заміщує голова верхньої палати парламенту, а якщо останній не може виконувати відповідні функції, це робить уряд в цілому. У Ісландії глава уряду входити у склад спеціальної колегії, котра здійснює таке заміщення.

Організація урядів у країнах світу в кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують й певні загальні її риси, серед які слід назвати створення різноманітних міжміністерських органів й органів при главі уряду. Всі смердоті здебільшого функціонують поза формалізованою структурою уряду й так чи інакше присутні в державному механізмі країн із парламентарними й змішаною республіканською формами правління.

У Великій Британії сюди мають бути перш на віднесені комітети кабінету. Існує два різновиди таких комітетів — постійні й створювані у конкретному випадку. Останні, як правило, утворюються у зв`язку із виникненням гострої політичної ситуації для розробки необходимых урядових рішень. Історія свідчить, що іноді такі комітети відігравали роль головних урядових центрів на період політичної кризи. Всі комітети утворюються та ліквідуються за рішенням прем`єр-міністра. Він ж є головою найважливіших із них.

Незважаючи тих, що прем`єр міністр у Великій Британії займає ключове положення в системі виконавчої влади, при ньому формально немає спеціального органу, який бі здійснював функцію координації в межах самого уряду.

Подібною до британської є організація урядів у більшості країн із парламентарними формами правління.

У Німеччині так звані комітети формуються на основі рішень федерального уряду. Головою шкірного такого комітету є канцлер. До їхні складу входять міністри за профілем проблем, котрі розглядаються в конкретних комітетах. Формою відповідної урядової діяльності у Німеччині є і міжміністерські комітети. Вони створюються за рішенням уряду чи за домовленістю зацікавлених міністерств. Керівництво такими комітетами здійснюється міністрами. Головною їхні функцією є координація діяльності міністерств. Урядові й міжміністерські комітети виносять за межі уряду значну частину його роботи.

У Франції створення спеціальних органів виконавчої влади, котрі існують поза офіційною урядовою структурою передбачене самою Конституцією. «Президент очолює збройні сили. Він головує в радах й вищих комітетах оборони», — йдеться у ст. 15. Міжміністерські заради й комітети не лише готують відповідні проекти рішень Заради Міністрів, а й у межах своєї компетенції при і мають самостійні управлінські рішення. Ці заради й комітети можна розглядати не лише як робочі органи уряду, а й як допоміжні структури при президенті й прем`єр-міністрі. У деяких випадках смердоті можуть навіть підміняти Раду міністрів.

Нарешті, аналізуючи особливості організації виконавчої влади США, необхідно вказати на існування різноманітних й численних федеральних органів, котрі не входять до названих структур, сам не складають єдину структуру й діють самостійно под загальним керівництвом президента. Це адміністративні, регулюючі агентства тощо. Частина із них утворюється на основі актів Конгресу, а їхні керівники відіграють не менш важливу роль ніж міністри. Про це свідчить тієї факт, що смердоті запрошуються на засідання кабінету. Важливе місце в системі виконавчої влади займають й так звані президентські комісії, котрі, як правило, утворюються актом глави держави. У багатьох випадках керівники таких комісії призначаються із «поради й згоди» Сенатові. Ці органи виконують різноманітні функції за дорученням президента.

ГЛАВА ДЕРЖАВИ.

ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ГЛАВ ДЕРЖАВ.

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави. Глава держави — це особа, котра займає формально вище місце в структурі державних інститутів й водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боці, глава держави розглядається як один із її вищих органів.

У країнах із монархічними формами державного правління главою держави є монарх, із республіканськими — президент.

Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його влади представниками правлячої династії. Порядок престолонаслідування, як правило, визначається конституціями. У розвинутих країнах із парламентарномонархічною формою правління прийнято три системи престолонаслідування: салічна (Бельгія, Норвегія й Швеція), кастильська (Велика Британія, Данія та Іспанія), й австрійська (Нідерланди та Японія). За салічною системою, наслідування престолу здійснюється лише чоловіками у порядку первородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоча визнає право наслідування престолу й за жінками. Австрійська ж система зумовлює наявність такої можливості у жінок лише до того випадку, коли відсутні законні претенденти чоловічої статі. Питання престолонаслідування лише зовні є малозначущими. Від їхні рішення може залежати політична частка самої монархії. Історію відомі випадки виникнення кризових й навіть конфліктних ситуацій у суспільстві в наслідок вакантності престолу монарха.

Сама ж вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки. Одним з таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особини чи групи осіб (регентської заради) замість монарха. Конституції багатьох парламентарних монархій регламентують порядок встановлення регентства та його здійснення. Регентство може бути встановлене й за умів тимчасової недієздатності монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. Іноді воно та виконує роль гнучкого політичного інституту.

Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішення запитання про заміщення вакантного престолу монарха за умів відсутності законних спадкоємців до компетенції парламентів. Усунення монарха із престолу юридичними засобами практично неможливе, але й його можна примусити відректися. Новітня історія знає чимало випадків, коли монарх усувався із престолу, по суті, насильницьким шляхом за наслідками кардинальної ломки політичної системи й змінення форми правління.

До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднести наявність у нього особових прав, пільг й привілеїв. Серед них можна виділити декларація про титул. У розвинутих країнах прийнято такі титули монархів, як імператор, король, великий герцог й князь. Одним із особових прав монарха є декларація про державне утримання за рахунок цивільного аркуша. Ще однією особливістю статусу монарха є ті, у конституціях окремих країн встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Велика Британія, Данія, Норвегія, Швеція).

У президентських республіках й країнах з змішаною республіканською формою правління глава держави обирається шляхом проведення загальних виборів. Ці вибори звичайно мають прямий характер, хоча зустрічаються й винятки (США).

Для обрання Президента практично в всіх країнах встановлено более високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Західної та Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється вищий ценз — 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Чехія, Німеччина), іноді - навіть 50 років (Італія). З іншого боці, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати та у президенти збігається й становить 23 роки.

Строк повноважень президентів, як правило, варіюється від 4 до 7 років. В частности, чотирирічний рядків встановлений у конституціях Ісландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини й США, п`ятирічний — Греції, Індії, Португалії, Німеччини, більшості країн Центральної й Східної Європи, а також тихий, що утворились на теренах колишнього СРСР, шестирічний — Австрії, Мексики й Фінляндії, семирічний — Ірландії, Італії, Франції.

Конституції багатьох країн встановлюють обмеження на переобрання президента. У Мексиці не допускається навіть повторне переобрання однієї й тієї ж особини. У Ірландії, США й в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше, ніж два рази. У Австрії й Німеччині, а також у більшості країн Східної й Центральної Європи, можливим визначається лише одне переобрання президента после закінчення Першого рядок його перебуванні на посаді.

До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних республіках й республіках з змішаною формою правління віднесене ті, що тут утворюються спеціальні органи, покликані сприяти реалізації президентами своїх найголовніших повноважень. Назва цих органів — державна рада (Ірландія й Португалія) й рада республіки (Греція).

Література.

В.Шаповал «Вищі органи Сучасної держави»; «Програму Л», Київ, 1995р.

В.А. Четвернин «Демократичне конституційне держава: запровадження в теорію»; Москва, 1993.

«Конституційне (державне) право розвинених країн» відп. ред. Б. А. Страшун, т. 1−2 [Андрєєва Г. Н., Андрєєва І.А., Будагова А. Ш. та інших.]; «БЕК», Москва, 1996.

Чиркин В.Є. «Елементи порівняльного госдарствоведения»; Москва, 1994.

«Врядування у Сполучених Штатах: нарис», Інформаційне Агентство США (ЮСІА).

«Факти про Німеччину», ред. А. Гоффман; «Соціететс», НаМайні, 1993р.

Ю. Дімітров «Адміністративна юстиція — атрибут демократичної правової держави», ж. «Право України», 1996 р., № 4.

Старилов Ю.Н. «Інститути державної служби: утримання і структура», ж. «Держава право», 1996 р., № 5.