Економічна влада як фактор функціонування політичних систем і державності сучасних ліберальних демократій

Економічна влада як фактор функціонування політичних систем і державності сучасних ліберальних демократій

Білошицький С.В.

Сучасний етап розвитку українського суспільства вкрай потребує вироблення адекватного уявлення про ресурси, проблеми та перспективи ліберально-демократичної ідеології, яка останні десятиліття виступала в якості домінуючого фактору трансформації політичної організації провідних країн світу. Суспільна наука має сприяти розробці принципово нового підходу до усвідомлення ролі і місця ліберальної демократії у формуванні майбутнього світового порядку та визначення в ньому місця України.

У рамках комплексного дослідження феномена ліберальної демократії представляється важливим встановити характер стосунків між економічною і політичною владами та визначити роль економічної влади в системі державності сучасних провідних країн світу.

У загальному вигляді проблема полягає в тому, що поширення та успішне функціонування ліберально-демократичних практик пов’язується їх апологетами із зростанням незалежності політичної влади від економічної. Нормативний зміст ліберальної демократії передбачає, що політична гілка влади формується громадянами за допомогою демократичних процедур під час виборчих кампаній. Дана система гарантує рівність голосів громадян незалежно від їх статків. Як результат, демократично обрані органи влади є виразниками інтересів своїх виборців та забезпечують представництво їх інтересів під час вироблення державної політики. Подібна система має гарантувати унеможливлення відродження елітаристських моделей державного правління, до яких відноситься і олігархічна форма правління. Водночас, подібні твердження, на наше переконання, не відповідають дійсності на емпіричному рівні і страждають значними ідеологічними спрощеннями — на теоретичному.

Деякі аспекти даної проблеми у своїх наукових працях висвітлювали такі діячі, як Б. Гаврилишин, Дж. Ґелбрейт, Ф. Ландберг, В. Домхофф, Ф. Фукуяма, В. Хаттон, М. Делягін, О. Панарін, О. Зинов'єв та інші, однак вказані дослідники розглядали лише певні аспекти зазначеного питання, уникаючи широкого науково-критичного погляду на стан проблеми в цілому.

Таким чином, завдання статті - встановити характер стосунків між економічною і політичною владами; визначити роль економічної влади у сфері державності сучасних провідних країн світу; дослідити механізми і фактори, що дозволяють економічній владі впливати на сферу вироблення державної політики; визначити ступінь відповідності цих процесів нормативним канонам ліберально-демократичної ідеології.

Як відомо, центральним елементом громадянського суспільства, яке прагне контролювати сучасну державу, виступають фінансові еліти та створені ними різноманітні комерційні структури (корпорації, банки, фонди і т.д.), які володіють необхідними ресурсами для здійснення економічної влади і претендують на підпорядкування своїм інтересам політичної влади.

Час від часу різні експерти, використовуючи частіше за все суб'єктивні методики, намагаються оцінювати чисельність представників цієї групи в сучасних суспільствах. Так, американський публіцист Дж. Сельдес дійшов висновку, що в 40 — 50-х роках ХХ ст. Сполученими Штатами керували 13 родин (Форди, Дюпони, Рокфеллери, Меллони, Маккорміки, Хартфорди, Харкнесси, Дьюки, П’ю, Піткерни, Кларки, Рейнолдси та Кресси), які контролювали діяльність 8 найбільших банків і 12 наймогутніших корпорацій США. Перелічені клани під вивіскою «Національної асоціації промисловців» об'єднали зусилля 207 корпорацій, що представляють критичну масу економіки країни. Загальна кількість членів тогочасного вищого плутократичного прошарку становила близько тисячі чоловік [1,287−290].

Американський соціолог Ф. Ландберг виявив, що в 60-х роках у всій економічній системі США панувало більше 500 тис. чоловік, які не лише практично повністю контролювали економіку країни, але й формували державну політику [2,354]. Відомі американські політологи М. Мінц і Д. Коен констатували, що в 70-ті роки близько 200 корпорацій займали провідне положення в економіці США, контролюючи близько 2/3 виробничих можливостей країни. При цьому основну масу корпорацій обслуговував десяток банківських організацій, що контролювали як корпорації, так і політичний курс країни [3,41]. Популярний у США і у всьому світі письменник Г. Міллер, говорячи про цей час, у властивій творчим людям манері заявляв, що Сполученими Штатами «керує всього лише декілька патриціїв із впливових родин» [4].

Американський політичний есеїст Г. Відал дійшов висновку, що на рубежі тисячоліть вища політична еліта США обслуговувала 1% громадян, «з числа тих, що володіють країною», ігноруючи інших як таких, що не мають достатніх ресурсів для тиску на політикум [5,15]. На думку ж американського політолога Ф. Закарії, сучасна плутократична еліта США, в руках якої зосереджена «величезна влада», включає, «можливо, 1 мільйон, або 0,5 відсотка, населення країни» [6,260]. Цікаво, що в опитуванні «Times» від 2005 р. 1% американців віднесли себе до верхнього класу, 15% - до верхнього прошарку середнього класу, 42% - до середнього класу, 35% - до робітників і 7% - до нижчого прошарку [7]. А популярний американський журнал «Forbes», який вже більше сорока років регулярно публікує оціночні дані про 400 найбагатших американців, у свою чергу підкреслює, що обсяги статків цих олігархів прямо пропорційні їхній суспільно-політичній вазі в житті країни [8,120].

Вищевказані відомості, незважаючи на їхню приблизність, з усією очевидністю підкреслюють особливу роль у функціонуванні державності частини суспільства, порівняно невеликої з точки зору демократичного представництва, але критично значимої з точки зору ресурсів, якими вона володіє. У сучасному суспільстві можна виділити наступні механізми й фактори, що дозволяють економічній еліті протистояти державі та впливати на сферу вироблення її політики:

Монополізація політичної системи. У сучасних розвинених суспільствах, що вважають себе ліберальними демократіями, склалася система стійких політико-правових норм, що блокують доступ до політичної влади тих сил, які не враховують інтереси економічної влади. По-перше, на законодавчому, ідеологічному та морально-етичному рівні дискредитується ідея революційного (насильницького) способу зміни форми правління, захоплення державної влади або заміни правлячої еліти. (Подібна практика оголошується легітимною лише для тих режимів, які ці країни об’являють недемократичними. — Авт.) У результаті, переважна більшість громадян змушені все життя грати з державою в гру, в якій вони не можуть встановлювати правил, оскільки крім пасивного виборчого права не можуть дозволити собі інших форм політичної участі.

По-друге, доступом громадян до участі в політичному житті, як правило, виступає наявність у них значної власності. Це не є офіційною вимогою, формально брати участь у ньому може кожний. Однак, власне кажучи, участь у політиці настільки ускладнена для людей без власності, що фактично вона неможлива. Даний стан, насправді, не виглядає дуже вже нецивілізованим, якщо згадати, що, відповідно до давньогрецької традиції, суб'єктом демократії може бути демос, який відрізняється від охлоса наявністю власності, але не має її, на відміну від олігархії, в достатній кількості, аби, розпоряджаючись нею, впливати на поведінку значної кількості людей. Оскільки в сучасних умовах у розвинених країнах функцію античного охлоса починає виконувати сучасний демос (за рахунок підвищення загального рівня статку), цілком логічно припустити, що функцію демосу починає виконувати олігархія (великі власники).

Як відзначає американський соціолог Ф. Ландберг, люди без власності не відіграють скільки-небудь ефективної ролі в політичному житті США. Лише великі власники «особисто або через посередників, які щедро винагороджуються, — визначають або істотно змінюють у комісіях та в кулуарах державних і партійних органів розташування політичних сил». На його думку, «у Сполучених Штатах фактично існує єдина партія — Партія власників. Можна вважати, що вона, у свою чергу, складається із двох частин: Республіканської, яка є ворожою політиці компромісних реформ (а тому охрещена консервативною), і Демократичної, яка виступає за таку політику (і тому охрещена ліберальною)» [2,63].

По-третє, монополізація політичної системи проявляється й у монополізації партійної системи сучасних держав. Останні десятиліття ліберальні демократії характеризуються наявністю стабільної тенденції до виродження багатопартійної системи у двопартійність (у латентній формі - у двоблоковість). За такої системи переможена партія не сходить зі сцени, залишаючись у системі державної влади відігравати роль опозиції - майбутньої провідної сили державної влади. На думку О. Зинов'єва, «сходження багатопартійності до двопартійності, а останньої - до компромісу переможця й переможеного відображає загальну тенденцію ринку до концентрації та укрупнення підприємств» [9,215], що так само засвідчує перенос у світ політики правил функціонування економічних систем.

Розповсюдженою є практика серед великих корпорацій робити внески у виборчі фонди обох партій або їхніх кандидатів. Самі партії «вростають» у господарське життя суспільства та в інші його сфери так, що їхнє вичленовування зі світу корпоративних інтересів неможливе ані практично, ані навіть теоретично. При цьому нові партії пробиваються до життя із надзвичайними складностями. Це вдається лише як виняток. Політичний ринок усіляко перешкоджає появі потенційних конкурентів, щоб не дестабілізувати сформовану на політичному ринку ситуацію і не зруйнувати існуючі інвестиційні політичні проекти. Створюються спеціальні законодавчі, ідеологічні й економічні фільтри, які ускладнюють формування та входження у владу радикальних партій, здатних мобілізувати електорат без опори на великі кошти, а отже санкції плутократії.

Контроль ключових висот у системі виконавчої влади. Ретельне вивчення біографій вищих посадових осіб США свідчить, що практично всі вони належать до плутократичного стану. Так, іспанський політичний оглядач П. Серрано, проаналізувавши дані на членів найближчого оточення 43-го президента США Дж. Буша, дійшов висновку, що воно складається із керівників багатонаціональних корпорацій (нафтових, енергетичних, хімічних і автомобільних), які, приймаючи державні рішення, враховують інтереси своїх корпорацій.

Сам Дж. Буш у різні роки керував нафтовими компаніями «Arbusto Energy/Bush Exploration» та «Harken», а його родина є акціонером декількох алмазодобувних компаній, що проводять свої розробки в Республіці Конго. Міністр оборони Д. Рамсфельд був президентом фармацевтичної корпорації «G. D. Searle» (дочірньої компанії «Pharmacia»), президентом телекомунікаційної кампанії «General Instrument» і власником частини акцій біотехнологічної компанії «Gilaed Sciences», так само як і різнопрофільних фірм «Amylin Pharmaceuticals», «Asea Brown Boveri», «Kellog», «Saers» і «Allstate». Радниця з безпеки К. Райс керувала корпорацією «Chevorn Texaco», агентством по роботі з великими компаніями «Charles Schwab» і страховою компанією «Transamerica Corp.». Міністр внутрішніх справ Г. Нортон як керівник адвокатської контори «Brownstein Hyatt y Farber» був зв’язаний довгостроковими контрактами з британською компанією «British Petroleum» і американськими нафтовими компаніями «Delta Petroleum» та «NL Industries». Міністр сільського господарства Е. Венеман керував «Calgene» — першою компанією, що поставила на комерційну основу виробництво генетично модифікованих продуктів харчування. Міністр енергетики С. Абрахам раніше співробітничав із гігантами машинобудування «General Motors», «Ford» та «Daimler-Chrysler», відповідаючи за підтримання на нафтовому ринку цін, що влаштовують виробників автомобілів.

Час від часу громадськості стають відомі факти використання високопоставленими особами державної влади для відстоювання своїх корпоративних інтересів. Так, віце-президент США Д. Чейні у минулому був президентом «Halliburton Company» — одного з найбільших у світі виробників устаткування для видобутку нафти та газу і працював директором однієї з філій «Halliburton» — «Brown&Roon» — компанії, що займається будівництвом казарм для військових і поставкою продовольства для американських вояків, що перебувають у зонах бойових дій. За час перебування в Білому домі Д. Чейні забезпечив підписання його корпораціями ряду контрактів на: відновлення нафтопромислового комплексу Іраку; будівництво газопроводів, дорожньої інфраструктури та атомної станції в іракському порту Умм Каср; військові поставки для армії, що вела бойові дії у Перській затоці. Держсекретар К. Пауелл як акціонер входив до складу керівництва компанії «America Online», що спеціалізується на випуску різноманітних двигунів. Завдяки його діяльності на державній посаді компанія підписала вигідні контракти з Кувейтом і Саудівською Аравією. Міністр охорони здоров’я Т. Томпсон був одним з акціонерів фармацевтичних лабораторій «Merck» і «Abbott», тютюнової компанії «Philip Morris» і відомого консорціуму «AOL — Time Warner» і «General Electric». Йому вдалося суміщати посаду міністра охорони здоров’я з посадою президента ради директорів залізничної компанії «Amtrak». У 2002 р. він здійснив офіційну спробу забезпечити субсидію компанії з федерального бюджету в сумі 30 млрд. доларів строком на 20 років, яка була зірвана конгресменами в силу її очевидної протизаконності [10].

Високий рівень олігархізації державної влади США та ряду інших західних держав викликає щиру тривогу в ліберальної інтелігенції, яка у свій час доклала чимало зусиль для перемоги Заходу в «холодній війні». Наприклад, відомий британський письменник Дж. Ле Каре звинуватив керівництво США та Великобританії в тому, що війна проти Іраку була спеціально інспірована ними для захисту не національних, а корпоративних інтересів представників вищої правлячої еліти. Зокрема для того, аби група конкретних нафтових компаній, наближених до клану Бушів, змогла отримати доступ до розробки другого найбільшого родовища нафти у світі [11].

Безпосереднє проникнення представників економічної влади в представницькі органи влади. Аналіз реальних доходів більшості конгресменів США свідчить, що імовірність потрапляння громадянина США до парламенту безпосередньо залежить від його особистого статку. Навіть офіційно опубліковані відомості про фінансове становище 535 американських конгресменів у 2003 р., на думку політичного аналітика Г. Леоні, не залишає сумнівів, що «політика в Сполучених Штатах — гра для мільйонерів», оскільки лише декілька депутатів задекларували особисті статки менше 1 млн. доларів. Однак аналітик упевнений, що зазначені цифри говорять лише про незначну частину доходів членів законодавчих зборів Америки і зводяться тільки до опису так званих «bind trust», тобто тих активів, якими конгресмени і сенатори не можуть управляти, тому що подібні дії не сумісні з їхньою суспільною діяльністю. Насправді, їхні реальні статки значно перевищують задекларовані. Так, наприклад, у декларації про доходи сенатора-демократа від штату Массачусетс і кандидата на посаду президента від Демократичної партії Дж. Керрі було записано, що він володіє статком у розмірі від 400 тис. до 1,8 млн. доларів. Але, згідно відомостей журналу «Forbes», реальна сума його статку може досягати 550 млн. доларів. Сенатор від Нью-Джерсі, колишній президент інвестиційного банку «Goldman Sachs», Дж. Корзін задекларував наявність активів у розмірі від 116 до 187 млн. доларів, але, за даними того ж «Forbes», реальний статок політика вдвічі більше.

Значна кількість олігархів воліє займатися політикою на місцях. Наприклад, найзаможніший із усіх колишніх мерів Нью-Йорка республіканець М. Блумберг володіє статком у 4,8 млрд. доларів. Згідно даних «Forbes», на другому місці у списку найбагатших американських політиків розташувався губернатор-республіканець штату Арканзас У. Рокфеллер, чий статок оцінюється в 1,2 млрд. доларів [12].

На тлі наведених даних не виглядає надзвичайною ситуація в Україні, де в останні роки близько 300−350 мільйонерів регулярно претендують на мандат вищого народного представництва і займають місця в загальнонаціональному парламенті [13].

Офіційна і тіньова діяльність лобістів. За експертними оцінками, на початку 80-х років близько 15 тис. представників корпоративного капіталу здійснювали лобістську діяльність, намагаючись знайти спільну мову з американськими конгресменами з приводу законодавчого захисту свого бізнесу. У рамках цього процесу щорічно лобістами переводилося близько 1 млрд. доларів у різні фонди парламентаріїв і ще стільки ж витрачалося на фінансування їхніх проектів у виборчих округах.

Лавиноподібний процес тенізації лобізму призвів до прийняття в 1995 р. у США закону про реєстрацію лобістів, який, однак, привів до легалізації лише невеликої частини цього специфічного виду діяльності. Згідно досліджень Центру суспільної цілісності («Center for Public Integrity»), станом на 2005 р. лише близько 240 колишніх членів Конгресу США, голів американських міністерств і відомств, а також 2 тис. інших високопоставлених урядових чиновників зареєструвалися встановленим порядком як лобісти. Реєстрацію, в основному, пройшли представники великих корпорацій і зацікавлених груп, які могли розраховувати на експлуатацію своїх старих зв’язків, напрацьованих під час їхнього знаходження на державній службі. Щорічні суми офіційних лобістських внесків були зафіксовані на рівні 3 млрд. доларів [14].

Законодавча легалізація лобізму свідчить, що економічна влада стала невід'ємною складовою частиною представницького уряду. Як констатував Т. Шульц, «у кулуарах палати представників і сенату звичайне явище — групи лобістів, що зібралися перед голосуванням і показують, як повинен голосувати в залі засідань конгресмен, піднімаючи великий палець нагору або опускаючи його вниз» [15,122].

Корпоративне спонсорство державних або міжнародних владних інститутів. Зазначений механізм впливу економічної влади на сферу політики можна розглядати як специфічний різновид лобізму. Однак у цьому випадку спонсорські гроші виплачуються не у виборчі фонди парламентаріїв або політичних партій, а безпосередньо інституціям, що проводять узгоджену політику. Наприклад, у 1999 р. 12 найбільших американських фірм заплатили кожна по 250 тис. доларів для спонсорування самміту з нагоди 50-й річниці НАТО у Вашингтоні.

За повідомленням видання «The Washington Post», у такий спосіб корпорації (серед яких «Ameritex», «Daimler-Chrysler», «Boing», «Ford Motor», «General Motors» та ін.) виразили підтримку НАТО і військовому відомству США у проведенні курсу на розширення блоку за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Саме включення Угорщини, Польщі та Чеської Республіки в західну систему колективної безпеки дозволило вищевказаним корпораціям розширити ринки збуту і здійснити вигідну експансію своєї промислової інфраструктури [Цит. за: 16,119−120].

Скупка чиновницьких посад. У США вже більше півсторіччя офіційно легалізована практика заміщення ряду чиновницьких посад політичними призначенцями з числа донорів виборчих кампаній. Так, наприклад, у середньому третина посольств США з часів адміністрації Дж. Кеннеді очолювалася політичними призначенцями, які не були професійними дипломатами. В 2006 р. 49 з 171 діючих послів (або 28%) отримали свої призначення в обхід служби в дипломатичному корпусі на проміжних посадах. Лише 6 із 26 послів США в НАТО були кадровими співробітниками американської зовнішньополітичної служби.

Як вдалося встановити Т. Рейлі (колишньому американському військовому дипломатові), 27 із 49 призначених Дж. Бушем послів у країни НАТО були членами виборчого штабу, що зібрали не менш 100 тис. доларів, і лише 3 із цих 27 призначенців мали достатні формальні підстави бути допущеними до роботи в якості глави дипломатичної місії. Важливо відзначити, що дана практика прямо порушує закон США від 1980 р. «Про державну службу в закордонних країнах», у якому, зокрема, говориться: «Внесок у виборчі кампанії не повинен впливати на прийняття рішень про призначення громадян на посаду глав [дипломатичних] місій». Крім того, ця традиція, що вкоренилася в кадровій політиці американської держави, упевнений Т. Рейлі, «не служить інтересам національної безпеки США і повинна бути припинена» [17].

Подібні призначення практикуються не лише в дипломатичному корпусі. До серпня 2004 р., за даними організації «Public Citizen» (яка захищає права споживачів США), з числа донорів політичних кампаній Дж. Буша і Республіканської партії, яким удалося зібрати більше 200 тис. доларів, посади в кабінеті міністрів отримали 5 чоловік, ще 20 одержали інші пости у виконавчій владі, і не менше 85 були призначені на інші посади, включаючи експортну раду при президенті [18].

Конкурентні переваги інститутів економічної влади перед державними інститутами. Фінансово-економічні інститути виявилися значно стабільнішими в питаннях управління та здійснення контролю в порівнянні з державно-політичними інститутами. Наприклад, перебування глави держави на посаді обмежено, як правило, 8−10 роками, у той час як керівник великої корпорації або банку може займати свій пост протягом 40−50 років, переживаючи на своєму віку кілька правлячих кабінетів і адміністрацій. Крім того, більшість керівників корпорацій не мають необхідності діяти з оглядкою на можливість імпічменту або дострокових перевиборів. Серед інших конкурентних переваг можна назвати більшу свободу в підборі кадрів, наприклад, за рахунок більш високих, ніж у державному секторі, зарплат, гарантій «довічного найму» або залучення іноземних фахівців. Також на корпоративному рівні значно простіше і швидше приймаються управлінські рішення.

Даний далеко не повний перелік механізмів і факторів забезпечення домінування економічної еліти у взаєминах із державою свідчить про колосальний вплив плутократичного прошарку на формування державного курсу сучасних ліберально-демократичних країн. Подібна ситуація суперечить нормативному канону ліберально-демократичної ідеології та встановлює факт первинності економічної влади по відношенню до політичної влади в системі державності сучасних розвинених суспільств.

Література

ліберальний демократичний ідеологія державність.

• 1. Сельдес Дж. 1000 американцев / Пер. с англ. Под ред. Л. Зактрегера и И. Тихомирова; Вступ. ст. Я. Викторова. — М.: ГИИЛ, 1948. — 344 с.
• 2. Ландберг Ф. Богачи и сверхбогачи / Пер. с англ. Вступ. ст. и ред. проф. В.
• 3. С. Зорина. — М.: «Прогресс», 1971. — 684 с.
• 4. Минц М., Коэн Д. Америка инкорпорейтед. Кто владеет и управляет Соединенными Штатами / Сокр. пер. с англ. Общ. ред. и послесл. С. Н. Вишневского. — М.: «Прогресс», 1973. — 268 с.
• 5. Miller Henry. Estados Unidos, entre genios y lunaticos // La Jornada. — 2003. — 16 marzo.
• 6. Видал Г. Почему нас ненавидят? Вечная война ради вечного мира: Очерки и эссе / Пер. с англ. Т. А. Кудрявцевой, А. А. Файнгара. — М.: ООО «Издательство ACT», 2003. — 155 с.
• 7. Закария Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами / Пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Ладомир, 2004. — 383 с.
• 8. Scott Janny, Leonhardt David. Class in America: Shadowy Lines That Still Divide // The New York Times. — 2005. — 15 May.
• 9. Геевский И. А., Сетунский Н. К. Американская мозаика. — М.: Политиздат, 1991. — 445 с.
• 10. Зиновьев А. А. Запад. — М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2000. — 509 с.
• 11. Серрано Паскуаль. Клептократия правительства Буша-младшего // «Rebelion», Испания. — 2003. — 30 апреля. — Сайт ИноСМИ^ш — http://www. inosmi.ru/translation/180 149.html.
• 12. Carre John le. The United States of America has gone mad // The Times. — 2003. — 16 January. Leboni Guido. El Congreso de EEUU, un club de millonarios // El Mundo. — 2003, — 17 junio.
• 13. Singer Kathrin. 350 Millionaere wollen ins Parlament // Die Presse. — 2006. — Februar.
• 14. Editorial. The lobbyists' shadow world // The International Herald Tribune. — 2005. — 14 April.
• 15. Шульц Тэд. Устарел ли Конгресс США? // «Американская модель»: с будущим в конфликте / Пер. с англ.: Общ. ред. Г. Х. Шахназарова. — М.: «Прогресс», 1984.
• 16. Коллон М. Нефть, РЯ, война. Глобальный контроль над ресурсами планеты. — М.: «Крымский мост-9Д», НТЦ «Форум», 2002. — 416 с.
• 17. Raleigh ThomasJ. America’s amateur ambassadors // The International Herald Tribune. — 2006. — 11 June.
• 18. Daniel Caroline. $ 100,000 — the price of a Bush ambassadorship // The Financial Times. — 2005. — 15 June.