Феномен українізації мешканців Донбасу як фактор національної консолідації українського суспільства

Феномен українізації мешканців Донбасу як фактор національної консолідації українського суспільства

Питання українізації, яке тісно пов’язане з мовною політикою та українською культурою в реаліях багатонаціональної України, вже доволі довгий час бентежить суспільну думку і є предметом політичних роздорів і спекуляцій. Особливо це стосується Донбасу. В контексті інформаційної російсько-української війни, політика українізації потребує наукового осмислення. В таких умовах, науковці та певні громадсько-політичні діячі змушені міркувати над вирішенням цієї наболілої і заполітизованої проблеми.

Чимало вітчизняних дослідників досліджували питання мови і культури як чинник національної ідентичності соціально-політичної складової Української республіки. З-поміж них І. Кононов, І. Кресіна, Н. Пашина, С. Кисельов, А. Сальникова, Л. Нагорна, П. Толочко, М. Розумний, С. Грабовський, Г. Півторак, Н. Паніна, В. Шишкін, В. Пасічник, С. Савойська, Л. Літценберг, О. Саєнко, А. Кургузов, О. Стегній, М. Ларченко, О. Вишняк. Але проблема українізації висвітлена фрагментально, потребує подальших досліджень.

Мета статті полягає в дослідженні проблеми українізації щодо мешканців Донбасу та пошуку консенсусних рішень на шляху до її вирішення в умовах потенційних тенденцій сепаратизму.

Особливе місце у розв' язанні ймовірних проблем етнічно-культурної різнорідності українського суспільства займає Донбас, який навздогін за Кримом, охоплюють дискримінаційні процеси, що унеможливлює опановування української мови, ознайомлення з українською культурою, історією, традиціями і жити в духовному просторі, якщо є таке бажання. Цьому завдячує не тільки одвічне прагнення Росії володіти українськими землями, але й знищити елемент європеїзації українців [10, с. 31].

У серпні 2014 р. у Києві відбулося засідання експертів та громадських діячів, на якому обговорювалася альтернатива національної політики Донбасу після закінчення бойових дій. Політолог В. Карасьов проявив себе як прихильник українізації. Політтехнолог В. Бала заперечив українізацію, схиляючись лише до патріотизму. Філософ і культуролог О. Панич наполіг на існуванні російського компоненту української ідентичності, що, на його думку, має зміцнити українську політичну націю і позбавити спекуляцій щодо охорони прав росіян в Україні [1]. Культурологи І. Магрицька, В. Скуратівський скептичні щодо українізації Донбасу через сильні позиції нового варіанту російського націоналізму [6, с. 64−65].

Пропонувалися і пропонуються різні бачення майбутнього Донбасу. Представники першого з них ведуть мову про єдину і неділиму Україну, складовою якої є Донбас, де мешкають переважно етнічні українці.

Другий табір сходиться на думці, що збереження територіальної цілісності держави — це аксіома відповідальної вітчизняної політики. А курс на українізацію країни — зовсім не догма. Кожний регіон може розвиватися як хоче, маючи свою, бодай і несумісну з іншими регіонами, ідентичність. Іншими словами, якщо з Донбасом піти на компроміс, то зберегти єдність України вдасться, щоправда, не на етнокультурній основі, а на принципах громадянського суспільства та спільних економічних інтересів.

Представники іншого ідейного табору вважають, що в жодному разі не можна вести мову про відокремлення регіонів і відкидати принцип курсу на етнокультурну гомогенність країни, але реалізувати його потрібно не за допомогою розповідей про трипільські горщики і славетні козацькі часи, а з використанням усього арсеналу засобів модерної культури, включно із пропагандистськими комплексами. Разом із цим спецслужби мають нейтралізувати проросійську «п'яту колону» (як це було зроблено у Криму в середині 1990;х), а технократичним колам Сходу і Півдня повинна бути запропонована реальна перспектива стрімкого індустріального розвитку України на основі сучасних технологій [6, с. 51].

Для визначення політичного курсу слід звернути увагу на характерну Донбасу специфіку. У своїй шахтарсько-промисловій складовій — це край переселенців, де більшість становлять етнічні українці, які через низку причин не стали впливовою культурницькою силою (хоча дисидентський рух неможливо уявити без І. Дзюби, І. та Н. Світличних, М. Руденка, В. Стуса…).

У регіоні сформувалася й була законсервована (не в останню чергу внаслідок панування застарілих технологій) людська спільнота ранньоіндустріальної доби, проте з істотною відмінністю від європейських взірців. Радянська пропаганда змальовувала шахтарську та іншу тяжку фізичну працю як найзвитяжнішу та найпочеснішу. При тому шахтарська праця була й залишається здебільшого низькокваліфікованою, такою, що вимагає фізичної сили та витривалості, але не спеціальних знань та вмінь. Життєвий успіх у свідомості донбасівців не є похідним ані від кваліфікації та освіти, ані від особистісних якостей. Цей принцип, до речі, характерний й для осіб, що швидко збагатилися через сприяння фортуни, знайшли і утримали «золоту жилу», за що їм — хвала і шана. Дарма, що за цим було спустошення землі, забруднення атмосфери, жорстока експлуатація робітників, цілеспрямоване придушення української культури.

Донбас є більшою мірою, ніж будь-який інший регіон України, витвором «совєтської» політичної практики. Саме «совєтської», а не радянської, оскільки в останній містився бодай якийсь фермент українськості. Наслідком цього стала масова денаціоналізація краю, що перетворює Донецьк та ряд інших міст на мононаціональні, мономовні населені пункти. Сучасники, незважаючи на зміну пріоритетів, й досі ставляться до мешканців інших регіонів з майже не прихованою зневагою [6, с. 42−43].

Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, а територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як: думай одне, кажи друге і зроби третє. Архаїчна для початку XXI ст. соціальна структура та відповідні ментальні настанови більшості населення сприяли подальшій криміналізації Донбасу. «Совєтські» та «неосовєтські» соціальні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції і реконструкції. Підписаний восени 2005 р. меморандум про порозуміння В. Ющенка з В. Януковичем, зірвав ініціативні спроби ідеологічної роботи. Більшість мешканців Донбасу відчули слабкість не тільки чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу: «Хто сильний, за тим і правда».

Своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Слабкі прояви патріотизму, постійне цькування української меншини свідчить, що на Донбасі апріорі агресивно блокують розвиток українського національного світогляду. Мешканцям Донбасу Україна (тим більше США, Європа) чужа й нецікава, байдужа й неприйнятна. Населення легко піддається спотворенням вся і всіх російською пропагандою. Для Донбасу навіть помірковане українство є синонімом націоналізму, а відтак — нацизму. Водночас, у регіоні домінує не російська культура і російська ідентичність, а регіональна включно з «совєтською». Національна ідентичність відсутня, бо вона формується на ґрунті спільноти вільних (чи таких, що прагнуть бути вільними) громадян. Бути в Україні росіянами, а в Росії українцями — це, здається, кредо мешканців регіону, насичене суперечністю і непокірливістю.

Проблема не у тому, що зусилля до культурно-освітньої українізації Сходу докладалися обмежено, а в тому, що їх докладали вкрай неправильно, що привело до неефективності та небезпеки для всієї країни [6, с. 48−53]. Проте бойові дії, які зараз тривають у регіоні, поміж іншого, свідчать, що цей регіон долучився до національної ідеї і залишатиметься складовою України.

Поширена у 2014 р., з ініціативи Президента РФ В. Путіна, кампанія по «захисту» росіян та російськомовного населення України від утисків української влади у мовному питанні, що, насправді, не знаходить масової підтримки населення. Навіть, в умовах нечуваної за масштабом і цинізмом пропаганди ЗМІ Росії, понад 70% російськомовного населення заперечують факт утисків їхніх прав. Зрештою про це свідчить статистика Донбасу щодо мізерної кількості україномовних навчальних закладів, видань, культурномасових заходів тощо [12, с. 16].

Переконаний у відсутності масового чи системного характеру мовної дискримінації російськомовного населення південно-східної України і Криму соціолог О. Вишняк, який крім іншого зафіксував, що російськомовні українці не бажають вчити української мови [4, с. 51−61, 98−101, 141−143]. Парадокс полягає у тому, що найбільше людей, переконаних у порушенні в Україні прав російськомовних громадян, соціологи зафіксували саме в тих областях, де довгий час відбувається дискримінація україномовного населення, а русифікація триває всі роки незалежності. Так, на Донеччині таких виявилося 39,9%, на Луганщині - 29,5%. Такі результати пояснюються не тільки тривалою пропагандою російських ЗМІ, але й діяльністю українофобів [8, с. 27].

Без вирішення мовної проблеми важко сформувати національну самоідентифікацію, самовідновлення та самозростання у національно-культурному та демографічному вимірах. Відсутність в Україні національного інформаційного простору, нерозвиненість виробництва (книжкове, кінематографічне, телевізійне, комп’ютерне програмування тощо), неформальне використання російської мови в освіті, релігійному житті, законодавстві тощо формують зайві ризики [6, с. 8586]. Такі результати пояснюються низкою причин. Останнє десятиріччя наповнене наполегливою політикою Росії у формуванні єдиного культурного, інформаційного і освітнього простору у рамках СНД [13, с. 35−47].

Професор В. Васютинський вважає, що функція держави полягає в тому, щоб забезпечувати бодай відносну справедливість для захисту прав україномовних громадян. Він зауважує, що наша держава в цій сфері або діє дуже тенденційно, або ж зовсім ігнорує цю проблему. Тому спостерігається дві суперечливі тенденції. Хоча внаслідок тривалої русифікації кожне наступне покоління є дедалі більш російськомовним, в суспільстві посилюється патріотизм, зростає прихильність до незалежності, прийняття української мови і культури. Водночас, за припущенням В. Васютинського, відбудеться зростання частки етнічних українців і зменшення питомої ваги тих, хто визнає українську мову рідною. Масовий російськомовний український патріотизм як позитивне так і проблемне явище, що спричинить мовну боротьбу. Зрусифікованим поколіннями громадянам нині психологічно важко поновлювати любов до української мови, яку вони привчилися не любити, а через десятиліття це стане вкрай неможливим [7]. Але, соціологічні дослідження доводять, що в усіх без винятку регіонах більшість населення дотримується думки, що їхнім нащадкам потрібно вивчати українську мову [8, с. 28]. Сьогодні українська мова та культура є близькою для 95% населення України (для 71% вона є дуже близькою), тоді як з російською мовою і культурою відчувають близькість 67% (для 29% вона є дуже близькою) [14].

Незважаючи на систематичну спекуляцію мовним питанням, в Україні ніколи не було випадків громадських заворушень і порушень громадянського миру на міжнаціональному культурному ґрунті. Як свідчать соціологічні опитування, предметом першочергової уваги більшості громадян є насамперед особиста безпека, медичне обслуговування, незадовільний стан забезпечення соціальних, економічних та екологічних прав [3, с. 23−25]. Головними чинниками, що можуть роз'єднати українців, були визнані корумпованість влади (29%), дії олігархів (29%), дії Росії на роз'єднання України (25% (Донбас-7%)), маніпуляція інформацією через ЗМІ (24%), розділення українців методом політичної агітації (20%). Найменш можуть вплинути на роз'єднання України, на думку населення, протести на «Євромайданах» (6%), дії країн Заходу (9%), ріст радикалізму і націоналізму в Україні (9% (Донбас-30%)), утиски за мовною ознакою (10%). Певні в тому, що «в Україні немає роз'єднання, даний факт намагаються нав’язати», 9% і лише 2% вважають, що «Україна ніколи не була єдиною і об'єднати її неможливо».

23% мешканців Донбасу звинувачує у роз'єднанні регіонів дії країн Заходу, а 20% - прагнення певної частини українців до інтеграції з ЄС. Впевненість у необхідності державної політики примирення відчувають необхідність 63% громадян регіону. Розглядаючи державну та культурну ідентифікацію, українську державу вважають своєю 88% мешканців Донбасу (49% - дуже близькою) [14]. Все це свідчить, що українізація є альтернативною політикою.

Культурні, ментальні, історичні настанови і цінності виступають наразі первинними щодо мови, бо мова це не тільки засіб комунікації, а й засіб національно-політичної маніфестації [6, с. 163], самоідентифікації особистості або свідомого дистанціювання від неприйнятних для індивіда цінностей, норм, пріоритетів. Оптимізація впливу мови на процес формування і становлення ідентичності особистості може бути досягнена за умов збалансованої мовної політики держави у сфері масової культури тощо [9, с. 6−8].

Важко не погодитися з М. Ларченко, яка зазначила, що національна ідея має уособлювати надетнічну систему цінностей і об'єднувати навіть ті нації, що складаються з конфліктуючих соціальних сил та етнічних груп [11]. Безумовно, вкрай необхідною є ідеологічна робота по обґрунтуванню цінності соборності та неминучості розпаду СРСР [6, с. 33]. Державі необхідні прагнення до розриву із «совєтським» мисленням, з «совєтською» звичкою до всезагального державного патерналізму, вміння творчо застосовувати світові здобутки до розв’язання українських проблем, певні моральність, правила спілкування в елітарному співтоваристві («внутрішній» етос), відкритість суспільству («зовнішній» етос), пасіонарність (більша, порівняно з іншими суб'єктами — як індивідуальними, так і колективними, — міра життєвої енергії, яка проявляє себе в соціальній, політичній, культурній та інших сферах діяльності).

Українізація обов’язково потребує руйнації національною елітою ідеологічної замкненості певних соціальних груп, посередництвом професійної культури [6, с. 185; 7]. Необхідно позбутися етнічних комплексів. Українці в Україні не є культурно-національною меншиною, яка вимагає для себе преференцій. Українська культура виступає чинником самореалізації українця, як індивіда, а тому — розвитку демократії. Слід уникати розмежувань (між містом і селом, між регіонами країни, між соціальними верствами тощо), не допускати «метисації» української культури з російською. Йдеться про те, щоб бути «такими, як усі» в Європі, а це означає бути неповторними, ні на кого не схожими у світовій культурі [6, с. 166−167, 195].

Революційні перетворення у культурі мають базуватися на відвертості між митцями і споживачами. Не слід розгублювати відчуття толерантності й мудрості, яке є українською головною перевагою перед російським свавіллям. Українці мають об'єднуватися навколо боротьби за щось, а не проти чогось, як це роблять у Росії [2, с. 19]. Поширюючи українську мову, культуру, звичаї та традиції слід унеможливити дискримінацію національних меншин, які таки потрібно інтегрувати в українське суспільство.

Перехідною ланкою цього процесу є посилення гуманітарної складової внутрішньої політики України, запровадження цілісної системи гуманітарних технологій для формування й підтримки почуття колективної самоповаги громадян України до себе і держави, відновлення історичної пам’яті українців через посилення державної підтримки свят, символів, звичаїв, традицій, які є важливою базою для конституювання спільної ідентичності. Сучасна наука (яка спроможна формувати адекватні знання, що доволі повно відображають об'єктивні процеси і зв’язки навколишнього світу) має стати важливим джерелом світоглядної інформації. Особливу роль тут має відіграти українознавство.

Належна увага має відводитися розробці сучасної доктрини інформаційної безпеки України, яка має містити націоналізацію інформаційного простору, професійне спростування антиукраїнської пропаганди, припинення процесів лінгво-етнічної міксацїї в українських ЗМІ, використання панівними партіями й фінансово-політичними групами потужного ресурсу ЗМІ, убезпечивши громадян України від деструктивного впливу ангажованих ЗМІ, трансляції відеопродукції з антиукраїнським змістом тощо [5, с. 65−66].

Більшість населення нічого не знає про існування програм спрямованих на об'єднання України, (56%), причому найбільше нічого не знають про існування таких програм на Донбасі (74%) [14].

Але, щоб розгорнути політику Українізації, окрім інформування населення, потрібна наполеглива взаємодія державної політики з громадською ініціативою (створення музею української пропаганди, так звані Ленінопади, масові дискусії тощо), належна увага української влади до розвитку української освіти і культури, до подолання різних соціально-психологічних комплексів, шляхом залучення громадян до державних справ тощо. Не українська національна ідея, а її відсутність сприятиме деконсолідації суспільства, що є для російської влади вже традиційно-історичним бажаним процесом з метою розширення власного державного простору.

Перехідний етап інтеграції російськомовної громади до сучасного українського суспільства, має бути поступовим але, що найважливіше, виваженим і різностороннім. Питання українізації є не просто засобом поширення української культури — це фактор національної безпеки України та єдності нації. Діяльність українофобів суперечить законодавству та національним інтересам України, тому має присікатися [3, с. 23−25]. Кланово-олігархічний капіталізм повинен не гальмувати українізацію, а сприяти її розвитку і впровадженню [6, с. 33]. Коли ошукані мешканці Донбасу дізнаються правду і почнуть шукати справедливість, з' явиться слушна нагода до позитивних змін. Зважаючи на історичний поступ, політика українізації Донбасу протягом 1923;1933 рр. викликала інтерес у громадськості. Цьому завадила лише викривлена російська пропаганда, яка супроводжувалася репресіями. Але боротьба з проявами українізації затягнулася на десятиліття [6, с. 61]. Тому шанси на пробудження історичної пам’яті наявні.

Отже, з огляду на російську культурно-мовну експансію і поширення сепаратизьких настроїв, що охопили Донбас, слід убезпечити українську культуру. Тому українська державна влада має розробити низку дієвих заходів по гальмуванню політики русифікації, надійним опонентом якій слугує політика українізації. Подвійна ідентифікація не можлива, оскільки російська має прояви боротьби за гегемонію. Соціологічні дослідження свідчать, що українізація населення Донбасу ще можлива. Вона містить у собі єдину національну ідею, яка має розвиватися й наповнюватися новим змістом аби Україна мала змогу розвивати демократичний лад і потрапити до Європейського союзу. Для цього державній владі необхідно проводити активну мовну політику спрямовану на розширення мовного простору, активізувати діяльність високопрофесійних працівників культури і освіти, ліквідувати «совєтську» ідеологію, не допускати «метисації» української культури з російською, організувати взаємодію між різними соціальними групами, уникати дискримінації культури національних меншин та вжити інших заходів, що сприяють національним інтересам. Все це впливатиме на процес консолідації української політичної нації, а також буде реальним інструментарієм до формування умов національної інформаційної безпеки, що вкрай є необхідним для об' єктивного розвитку нашої держави. Водночас, прагнення мешканців Донбасу долучитися до українізації здатне сприяти її стрімкому розвитку в інших регіонах України.

українізація безпека донбас сепаратизм.

Список використаних джерел

• 1. Барановский А. Многоукладность или украинизация: какое будущее у Донбасса?
• 2. Буткевич Б. Павло Гудімов: «Ми не можемо вподібнюватися Росії» / Б. Буткевич. — Український тиждень. — 2014. — № 12 (332) 21−27 березня. — С. 18−19.
• 3. Василенко В. Компромісна поступка чи замах на конституційний лад / В. Василенко. — Український тиждень. — 2014. — № 19 (339) 8−15.05. — С. 22−25.
• 4. Вишняк О. Мовна ситуація та статус мов в Україні: динаміка, проблеми, перспективи (соціологічний аналіз) / О. Вишняк. — К.: Інститут соціології НАН України, 2009. — 176 с.
• 5. Воропаєва Т. Формування спільної ідентичності громадян України в контексті інформаційної безпеки / Т. Воропаєва // Культурологічна думка: щорічник наукових праць. — К.: Інститут культурології Національної академії мистецтв України, 2011. — № 3. — С. 58−66.
• 6. Грабовський С. Україна — не Африка? «Білі негри» у пошуках самих себе / С. Грабовський. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2012. — 217 с.
• 7. Кириченко І. Російськомовна спільнота: українізація наявна чи уявна?
• 8. Крамар О. Міф про російськомовні регіони / О. Крамар. — Український тиждень. — 2014. — № 19 (339) 8−15 травня. — С. 2629.
• 9. Кургузов А. О. Мова як засіб соціокультурної самоідентифікації особистості: автореф. дис. … канд. філос. наук: спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / А. О. Кургузов. — Запоріжжя, 2004. — 16 с.
• 10. Лосєв І. Українізація: жахалка чи категоричний імператив? / І. Лосєв // Український тиждень. — 2014. — № 19 (339) 8−15 травня. — С. 30−32.
• 11. Ларченко М. Національна ідея як засіб гармонізації міжетнічних взаємин
• 12. Панченко В. Статусні ігри / В. Панченко. — Український тиждень. — 2014. — № 19 (339) 8−15 травня. — С. 16−17.
• 13. Україна та проект «Русского мира»: аналіт. доп. / С.І. Здіорук, В. М. Яблонський, В. В. Токман [та ін.]; за ред. В. М. Яблонського, С. І. Здіорука. — К.: НІСД, 2014. — 80 с.
• 14. Що об'єднує та роз'єднує українців