Термінова допомога студентам
Дипломи, курсові, реферати, контрольні...

«В своїй хаті своя правда»: образ князя Єремії Вишневецького крізь призму проблеми ренегатства (за однойменним романом І. Нечуя-Левицького)

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Автор розпочинає свою оповідь, коли Єремію ще хлопчиком віддають на виховання в Львівську єзуїтську колегію, яка й відкрила йому життєву дорогу під тими ж єзуїтськими гаслами. А їхній принцип відомий: посіяти ненависть до підкорених народів, бо вони неповноцінні — раби. Тож ніякої дружби та єднання виходців їхніх із польськими людьми не може бути, але княжич рвався урівнятися з ними. «Не той Бог… Читати ще >

«В своїй хаті своя правда»: образ князя Єремії Вишневецького крізь призму проблеми ренегатства (за однойменним романом І. Нечуя-Левицького) (реферат, курсова, диплом, контрольна)

В історії формування української суспільно-політичної думки та національної духовної культури освіченої верстви України вирішальну роль мала історія — наука й знання про минувшину, про життя українського народу від давніх часів, суспільно-політичних здобутків і надбань державотворення, їх суспільно-політична оцінка тощо. І через те, коли в ІІ пол. ХІХ ст. на теренах України почала утверджуватись модерна національно — культурна еліта, історія ставала одним із головних вогнищ духовності, що освітлювало шлях українського народу до творення сучасної державності.

Перебування України у складі Польщі - Речі Посполитої, а потім у складі Московського царства, що після наказу Петра І переросло в російсько-московську імперію, призвело до зникнення в Україні й національної освіти, і національної еліти, яка могла вести свій народ до новітніх форм суспільно-політичного буття.

Тому, коли після появи Т. Шевченка в літературі та суспільному житті деякі освічені групи українців знали, що в минулому Україна мала свою власну державність — Київську Русь, а потім — Гетьманщину та свою народну культуру, вони почали звертатися до історичного минулого і в дослідницько-науковій діяльності, і у творенні власної національної літератури.

Т. Шевченко наголошував на тому, «що на чужому полі» — тобто, в іншій країні, наші люди не знайдуть волі, там «кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають, людей запрягають у тяжкії ярма». Тільки «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Тож і навчатися потрібно на власній минувшині.

На цей заклик свідомо пішов відомий уже в ті часи український письменник, син священика І. Нечуй-Левицький (1838−1918).

За своє життя він створив понад 50 літературних творів, у яких розкривав і свою душу, і потаємні думки та почуття, давав свої морально-психологічні оцінки, які здобував упродовж 80 років життя.

У своїх історичних творах письменник звертає увагу на боротьбу українського народу проти пансько-польських поневолювачів. Відомо, що після Кревської унії (1385) між Польщею і Литовсько-Руським князівством, а згодом і після Люблінської унії (1569) між ними, правляча польська магнатська верхівка повністю підпорядкувала своїй державі землі Литовсько-Руського князівства, до складу якого входили українські землі, й утворили єдину державу — Річ Посполиту.

За цих обставин чимало українських панів, які хотіли від польської влади прихильності та пільг, почали переходити добровільно до католицького віросповідання. Вони відрікалися від українства і тим самим ставили під загрозу знищення його національні державницькі установи, традиції, культуру, освіту і свободу. Польська ж влада почала заганяти в кріпацтво український народ — під владу польсько-католицького панства, перетворювали українське хліборобське населення в рабів. Цю тенденцію сприйняли й деякі сполонізовані українські поміщики.

Українці-перебіжчики віддано служили чужій владі, чужій вірі, чужій державі. За це вони отримували високі посади, нові земельні володіння, маєтки, право формувати, як і польські магнати, свої збройні загони, щоб з їхньою допомогою розправлятись із бунтівними селянами, які час від часу виступали проти жорстокого економічного й духовного поневолення.

Оті запроданці, перевертні, — «варшавське сміття» — чванькуваті українські пани, що зрадили свій народ і продали його волю за своє зручне становище в чужій державі, — прагнули дорватися ще й до вищої влади в ній. Хоча б до якої-небудь. А передусім — до влади над своїм же обібраним, приниженим, темним народом. Це їм приносило не лише честолюбне задоволення, а й відчуття власної величі й натхнення від свого уміння пристосовуватися, викликати похвалу вищого керівництва — короля, чи якогось високого посадовця. «О люди, люди небораки! Нащо здалися вам царі?» — сумував з цього приводу Кобзар.

Героєм одного з історичних літературних творів І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» став відомий український князь Єремія Вишневецький, який зрадив свій козацький рід, який з усіх сил прислужував Польській державі та її керманичам, захищаючи її від повсталих загонів українських селян і козаків. Він домагався вищої влади в Польській державі своїми жорстокими катуваннями повсталих українців у часи визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким, яка велась за відновлення української власної державності, котра колись гриміла славою в Європі. Єремія Вишневецький шукав утвердження своєї влади, сили в чужій державі - і для могутності чужої держави. Він не знав, що в чужій хаті панує і чужа слава й чужа сила. Своєї держави цей князь відтворювати не мріяв. На жаль, він був такий не один.

Про це йдеться в романі І. Нечуя-Левицького. Письменникові довелося, певно, чимало душевних сил віддати, часу й терпіння, щоб увійти в образ цього складного і неадекватного героя свого роману — Єремії Вишневецького. Адже Єремія був із роду знаменитого князя Дмитра Вишневецького, котрий розбудовував на Дніпрових порогах Запорозьку Січ, що стала південним щитом оборони від поневолення турками й татарами східнослов'янських країн, де були створені держави в болгар, словаків, сербів, македонців, поляків.

До речі, про Дмитра автор не розповідає, але саме про нього в українського народу збереглися пісні та думи. Зокрема, це й знаменита пісня «В Цареграді на риночку та п'є Байда мед горілочку» [2]. Сюжет оповідає, що нібито турецький султан пропонує полоненому князеві одружитись із його донькою та служити йому як «лицар вірнесенький». Але Байда відмовився. І султан велів його повісити на гак, зачепивши за ребро. Вишневецький, випросивши в джури лук і стріли, нібито, розправляється з турецьким султаном-царем. «Ой як стрілив — царя вцілив, а царицю — в потилицю, його доньку — в головоньку…» Відомо, що тоді Дмитро Байда був жорстоко вбитий турками. І справді, історії відомий похід на Туреччину князя Байди Дмитра Вишневецького в 1553 р.

Якими ж постали в історії нащадки Байди Вишневецького? Про них також збереглось багато оповідей у народній пам’яті. Його онук — князь Єремія Вишневецький — залишив про себе теж яскраву пам’ять, але зовсім протилежного характеру. Про нього і йдеться в романі І. Нечуя-Левицького, написаному на історичних джерелах і народних оповіданнях.

Князь Єремія постає в них як людина, що всі зусилля спрямувала на жорстокий гніт своїх підлеглих хліборобів, які час від часу противились цим знущанням і переходили на Січ, ставали козаками й піднімалися на повстання і проти свого князя, і проти польських панів, що владарювали в Україні. А князь цей, беззастережно, прийнявши ще в дитинстві католицьку віру й відірвавши тим самим себе від українського народу, із жорстокістю придушував такі виступи проти нього та проти гніту польських магнатів.

Адже він став таким же заможним багатієм, мав у володінні 56 міст і містечок, 6-ти тисячний власний загін військових і разом з іншими польськими магнатами виступав за децентралізацію верховної влади, за посилення свободи і незалежності магнатів у Польській державі, у складі якої перебували землі українські, білоруські, литовські. Він разом із багатьма магнатами рішуче виступив також проти повстання українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, яке переросло в українську національну революцію, як доводять сучасні дослідники, котра, зрештою, відновила втрачену українську державність. Єремія хотів жити не у своїй Україні, а в чужій — у польській державі з її законами, жорстокостями, знущаннями над українським трудовим народом, щоб той не заважав їм і далі наживатися та багатіти.

Цей образ перевертня і зрадника своєї історії, свого народу та його героїчного духовного життя, морально-психологічний образ цього князя, що мав і справді глибокі корені свого патріотичного роду, яскраво відтворює наш письменник у своєму романі. Можна тільки здогадуватись, скільки історичних джерел довелося переглянути авторові, з метою знайти оті деталі, оті слова і вчинки князя Єремії, щоб він постав перед читачами живим, реальним та повчальним. Адже скільки не служи чужій державі і чужим інтересам, скільки не роби їм добра, все одно для них ти будеш чужим, небажаним, до того ж і небезпечним — через свій талант й уміння. Адже ти не наш — ти чужак і тобі ми не дамо тієї влади, якої ти хочеш. Бо, чого доброго, тоді ти станеш ще могутнішим і відсунеш нас від багатства й влади.

Автор розпочинає свою оповідь, коли Єремію ще хлопчиком віддають на виховання в Львівську єзуїтську колегію, яка й відкрила йому життєву дорогу під тими ж єзуїтськими гаслами. А їхній принцип відомий: посіяти ненависть до підкорених народів, бо вони неповноцінні - раби. Тож ніякої дружби та єднання виходців їхніх із польськими людьми не може бути, але княжич рвався урівнятися з ними. «Не той Бог змалку запанував в його душі. Він уже любив війну, любив битви, любив славу» [1, с. 6]. І ця любов змусила його покинути старі чулани у старому будинку, збудувати новий палац недалеко від містечка Лубни — на горах, у вільному степу. Тут він відчув, що став «королем» у своїх безкрайніх маєтностях. І відчув, що може засліпити своїми багатствами і славою усіх. Уже тоді майнула в його голові думка про те, що він зможе домогтися в Речі Посполитій і королівської корони… Адже його рід походив — по батьковій лінії - від литовського княжого роду Гедиміновичів. І по материнській лінії - те ж саме: мати Єремії Раїна Могилянка була з роду молдавського володаря Ієремії Могили й двоюрідною сестрою Київського Митрополита Петра Могили.

Це був той самий митрополит київський і галицький, який виступив проти унії української православної церкви з католицькою церквою. Саме він тоді відкрив у Печерській Лаврі братську школу та з'єднав її з такою ж школою в Троїцькому монастирі. І ця школа перетворилась у колегію (1633), у Київську академію (1701); написав для своєї школи «Євангеліє учительне» та ряд інших книг церковно-просвітницького напрямку.

Тож славний рід князя Вишневецького надихав Єремію і звеличував. Але він уже домагався своєї величі з інших інтелектуальних позицій — позицій вищості католицизму, польщизни й ненависті до всього українства. Так спрямовували його єзуїти, використовуючи здібності й талант юного князя та його жадання здобути собі слави. Тож католицька віра стала для нього тепер опорою в досягненні своєї мети.

Ці сторінки роману дають можливість збагнути, який вплив має педагогіка й духовність на дитину, коли формується її світогляд. Адже в дитячі роки людина ще не замислюється, де істина, а де підступ, запроданство; де людська гідність, а де зрада, що спотворює людську долю й перетворює особистість у знаряддя чужих жадань для прислужництва, відступництва й лакейства.

Автор роману показує, що Єремія, «ставши перевертнем, почав заводити в Лубнах Польщу» [1, с. 30], бо вважав, що «треба перетворити Україну на Польщу. Не нам, князям йти сліпцем за тим бидлом, а їм (тобто українцям — І. Р.) слід перероблюватись на наш лад» [1, с. 30] - виголошує він своє кредо нареченій з роду великих польських магнатів — Гризельді.

Підтверджуються джерелами й деякі описи автором звичаїв, традицій польсько — магнатського середовища, у котрому обертаються головні постаті роману. Хвилюють душу гуманістичні традиції суспільних поглядів українців. Їхня глибока любов до своєї землі і біль за її пригноблення. Їхня відвага й самовідданість в ім'я своєї Батьківщини.

Ось як підносить силу українців один із керівників українських повстанців Кривоніс: «Впаде козацтво, впаде наша сила, впаде й загине наша Україна. Польща заборонила ширити козацтво на Україні. Обороняти границю од татар нема кому. Вже двічі вривались на безборонну Україну. Більше тридцяти тисяч нашого народу погнали на Крим і продали на ярмарках у Цареград і в Єгипет…» [1, с. 58].

Та коли українські селяни піднялися на заклик Богдана Хмельницького, до якого приєднались і козаки Запорозької Січі, щоб створювати свої власні військові формування, Єремію Вишневецького, як і інших подібних до нього, сполонізованих панів охопив жах. Адже Україна не загинула! Вона піднімається й невдовзі відновить свою волю.

Тож не дарма князь Вишневецький закричав: «Море крові проллю, а таки на своєму поставлю. Затоплю Україну кров’ю, зруйную, запалю пожежею…» [1, с. 60]. І таки це робив: топив свій народ у морі людської крові, спалював міста й села, убивав мирних людей… Адже вони кожної миті могли стати озброєними воїнами та знищити в Україні польську владу, а разом із ними й панів-перевертнів. Тож князь не раз виголошував і свої палкі молитви, аби Господь послав українському народові неволю кріпосництва, а польській шляхті - перемогу над отими козаками і всім, хто був із ними.

У романі подано немало сторінок із описом розправи з українськими мирними жителями, у яких польське панство та українські перевертні бачили вже готових воїнів, що кожної хвилини можуть підняти на них свої мечі.

Князь Вишневецький невдовзі зіткнувся з небаченим героїзмом простих людей та козаків, що приєдналися до них. Князь почав вимагати видати йому для розправи всіх, хто закликав іти до загонів Богдана Хмельницького. І він знищував їх тут же на місці, при всіх людях, перед очима натовпу. Так, наприклад, розгніваний сміливим виступом запорозького козака Кандзьоби, князь повелів його роздягти й повісити до двох бантин головою вниз. А потім велів розгойдати його й розірвати на дві частини. З інших велів зідрати з живих шкіру, ще з інших велів своїм жовнірам викрутити очі, чи поливати окропом до загину.

Цікавою є в романі й сюжетна лінія кохання лютого ненависника свого народу князя Вишневецького та козацької вдови Тодозі. Цій напрочуд гарній молодиці нелегко було придушити у своєму вільнолюбному серці спалах щирого кохання до красивого й знаменитого українського князя.

Тодозя розуміла, що бути разом із перевертнем неможливо. Але й відмовитися від свого кохання до нього не могла.

Драматичний образ жінки розкриває гуманістичність світогляду українців взагалі. Адже наш народ, пройшовши тисячолітні випробування й боротьбу за своє існування, не знищив жодного іншого народу, не робив із себе носія вищості над іншими народами, не відзначався хижацькою жорстокістю, якою хвалилися сусідні народи.

Уже в пізніші часи, коли завершилась визвольна війна, уже після смерті князя Єремії і втрати його родиною маєтностей в Україні, син Єремії князь Михайло був обраний польським королем. Щоправда, невдовзі він помер.

Але усі перевертні, які були при польському війську, зрозуміли, що вони вже втратили в Україні всі свої багатства, «втратили народний ґрунт під ногами, зостались ні з чим і зависли на Україні, неначе в порожньому просторі…» [1, c. 108]. Справедливо твердить автор. Тепер вони відчули, що були не взірцями для України, «а сліпі проводирі, за котрими Україна не пішла слідом і зреклась їх як своїх ворогів, з їх нащадками й сім'янем» [1, c. 109].

Цих перевертнів зреклася й Польща. І хоч князь Єремія Вишневецький був одним із найсильніших військових стовпів польського війська й часто допомагав звільнитись їм із пекельних пасток козацького оточення, його, все ж, ненавиділо польське панство, заздрило не тільки його багатствам, а й умінням вигравати битви. Адже «Польща оборонялась українською головою й завзяттям» [1, c. 109]. Та для більшості поляків він залишився нижчесортним холопом, хоча дехто з польського середовища вважав за потрібне обрати князя керівником усього польського війська. Магнати ж його підозрювали, що він «робить підступ під короля, прямує до трону» [1, c. 109]. Адже, коли він з’явився у Варшаві, городяни товпищами вийшли на вулиці разом із духовенством й жовнірами, зустріли його могутніми оплесками, як оборонця їхньої віри й вдалого захисника їхньої волі.

Звичайно польська панська верхівка боялась цієї постаті і не визнавала заслуг князя перед їхньою державою. Відреклася від нього й Україна. Адже в своїй хаті він служив чужим інтересам. Був перевертнем. А з перевертня та зрадника яка користь?

Література

вишневецький ренегатство роман.

  • 1. Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький [Електронний ресурс] / І. Нечуй — Левицький. — Режим доступу: http://ukrclassic.com.ua
  • 2. Пісня про Байду [Електронний ресурс] // Історичні пісні. — Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/narod/printout.php? id=3&bookid=5
Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою