Звертання в українській мові: формально-граматичні та семантичні вияви

Поступово у мовознавстві сформувалася думка про синтаксичну поліфункціональність проявів апеляції, про доцільність їх трактування як елементів з польовою структурою і відповідно такого ж опису [32, с. 47].

Таким чином, у сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих «звертань», тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не пов’язаних. Такий погляд переважав у граматичних працях XIX століття і є основним у навчальній літературі до цього часу.

Поряд з цим у XX столітті поширився погляд на більшу або меншу частину проявів комплексу апеляції як на особливий різновид речення, що значно розширювало можливості граматичного інтерпретування аналізованих компонентів, дозволяло подолати однобокість та вузькість раніше схарактеризованого погляду.

Серед усталених у мовознавстві точок зору на синтаксичний статус вокатива як репрезентанта предметної частини змісту апеляції (традиційна наука переважно користується терміном «звертання») можна виділити той, який прийнято називати традиційним. За ним «звертання» — це елемент, що є чужим для речення, у яке просто вставляється і відповідно не пов’язаний ніякими зв’язками ні з цілим реченням, ні з його членами.

Своєрідні також і синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з членів речення (чи навіть з одного члена речення): ні відношення і не предикативні, і не напівпредикативні (як у реченнях з їхньою відокремленою частиною), не атрибутивні (не означальні), не об'єктні і не обставинні. Це відношення звертальні, своєрідно вкомпоновані в речення, залучені до його семантико-синтаксичної сутності, його змісту і граматичної будови" [13, с. 40].

І далі слідує цілком слушний за умови дотримання обраного автором підходу висновок про те, що «у складі звертань не буває ні власне означень — узгоджених чи неузгоджених, ні прикладок, ні додатків, обставин або ж, тим більше, речень підрядних, бо не може бути члена речення при частині речення, яка сама не виступає членом речення; із звертанням може поєднуватись тільки слово з означальною чи прикладковою функцією і т.д., бо звертання, не будучи членом речення, позбавлене можливості мати у своїй структурі який-небудь член речення» [13, с. 40].

Обраний підхід не дозволяє визнати реченнями окремі специфічно інтонаційно й пунктуаційно оформлені випадки використання репрезентантів предметної частини змісту апеляції: «Особливе мовленнєве явище — „звертання-речення“, або „речення-звертання“ (вживається і термін „вокативні речення“, здебільшого в русистиці): це не звертальна частина речення, а окрема комунікативна одиниця, яка своєрідно вживається як речення» [13, с. 40−41].

Як бачимо, аналізований погляд, а він до цього часу є провідним у нашій лінгвістиці, не дає змоги інтерпретувати синтаксично всі або навіть більшість проявів предметної частини змісту апеляції в текстах сучасної мови.

Синтаксичний статус звертань-речень учені описували по-різному, єдиною спільною рисою таких тлумачень була синтаксична ознака ядерності, яка і дозволяє виокремлювати звертання в окрему автономну синтаксичну одиницю.

О.Г. Вєтрова зауважує: «Звертання являє собою одноядерне речення, поширене чи непоширене, ядерний компонент якого може бути представлений іменником, прикметником чи особовим займенником. Загальною синтаксичною ознакою цих різних за своїм морфологічним вираженням компонентів є синтаксична ознака ядерності» [7, с. 36].

Одним із аргументів реченнєвості звертання чи вокатива дослідники вважають те, що він буцімто був колись реченням, пop.: «Звертання початково було «незалежним одночленним реченням»; вокатив «не входив до числа відмінків, оскільки колись становив особливе ціле речення» [2, с. 4].

Віднесення так званого звертання до того чи іншого типу речень здійснювалося переважно за його лексико-граматичними, а відповідно й формальними ознаками: «З погляду своєї форми звертання стоїть ближче всього до буттєвих та називних речень», проте «в силу своєї специфічної функції у процесі спілкування не виражає закінченої думки і справжнього повідомлення» [1, с. 49].

Достатньо різнобічно й повно аргументував реченнєвий характер звертання у монографічному дослідженні «Синтаксис звертання» В.П. Пронічев. Учений визначає граматичні ознаки звертання-речення, і робить висновок: «Наявність у звертання всіх необхідних ознак самостійної синтаксичної організації, тобто таких категорій, як односкладність, розчленованість, предикативність, модальність, час, особа і число, дозволяють розглядати цю синтаксичну одиницю в ряду однотипних синтаксичних одиниць, що мають подібний комплекс граматичних категорій, — у ряду іменних односкладних речень» [22, с. 70].

Варто зауважити, що в різних варіантах репрезентації апеляційності на поверхневому рівні речення комплект семантико-синтаксичних ознак буде дещо відмінним.

В інваріантних проявах апеляції - спонукальних конструкціях сучасної української мови типу Адресате (ти), слухай наявними є семантико-синтаксичні ознаки предметності, персональності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності дії (субстанційна частина) та дієвості, другоособовості, спонукальності (до сприйняття мовлення), ірреальності (потенційності) дії (предикатна частина).

Кожна з названих семантико-синтаксичних ознак має свої специфічні засоби вираження (маркування) на формально-граматичному рівні речення.

Вивчивши стилістичні особливості вживання звертань у комунікації, Н.О. Дем’янова дійшла висновку про важливість регістру спілкування, використовуваного мовцем: піднесений (максимально-офіційний), високий (офіційний), нейтральний (розмовний), фамільярно-побутовий, низький (вульгарно-брутальний) [10, с. 10]. При цьому, за спостереженнями дослідниці, «у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією. і т.п., а у текстах з емоційним і експресивним забарвленням арсенал засобів стилістичної варіативності звертань значно розширюється. Найчастіше використовувані звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз.

Лінгвісти розрізняють такі загальні функціональні типи звертань: власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення (Бач, Оксано, я жартую, / А ти й справді плачеш [33, с. 49]; Благаю, критики, простіть / поета, впалого в задуму!.. [26, с. 20]) і звертання, які вживаються з метою інтимізації в різних комунікативних ситуаціях (Подивися, мій голубе, / Подивись на мене — / Я Катруся твоя люба [33, с. 29]; Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [26, с. 179]). Такі звертання не виступають як обов’язкові позначення конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань.

Основна функція подібних звертань полягає у наданні мовленню відтінку інтимності. Іноді вживання їх може бути зовсім механічним [4, с. 225].

Звертання як елемент структури тексту часто використовують у поезії, а також у поєднанні зі сталими й оказіональними епітетами в особисто-інтимному спілкуванні (рибко, соколе, душенько, серденько, зайчику тощо: «Що се ти говориш? / Схаменися!» / «Правду, рибко!» [33, с. 49]). Водночас у повсякденній чи офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну некомпетенцію мовців [9, с. 49].

Звертання, адресатами яких є слухачі, — це необхідний структурний компонент публічної промови [15, с. 65]. У цьому випадку воно виконує етикетну функцію, сприяє встановленню контакту між мовцем і слухацькою аудиторією: «Молітесь, братія, молітесь!» — / Так благочинний начина [33, с. 54]. Однак цим роль звертань не обмежується. Звертання, на думку Н.О. Дем’янової, «належить до таких категорій, завдяки яким мова осмислюється не тільки як засіб комунікації, але й як інструмент когніції та як реалія культурно-історичного характеру» [10, с. 4]. Поет (письменник), моделюючи мовлення своїх персонажів, має враховувати задумані ним же їхні гендерну належність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.

У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстрата інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозв'язки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта [6, с. 14−15].

Це зумовлено тим, що адресант добирає вербальні й невербальні засоби звернення до адресата з метою досягти певного результату, виправдати комунікативні наміри мовця. У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Саме тому внутрішній адресат у художньому тексті - «це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення» [6, с. 15].

Отже, звертання — це однин із особливих виявів комунікативних потреб людини, який здавна слугує для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик співрозмовника.

Учасників спілкування прийнято називати адресантом і адресатом, а сукупність усіх зв’язків і відносин між ними — пресупозицією мовленнєвого акту, яка є, по-суті, комплексом передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. До основних пресупозицій належать: знайомство, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання одночасно й ідентифікує адресата, й виражає суб'єктивно-оцінне ставлення до нього мовця. Тому вибір форми звертання адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично.