Політична культура

Політична Культура.

За мовчазної згоди незначні справи виростають, при не злагоді найбільші гибнут.

Гай Саллюстій Крис.

Політична культура — частина людської культури загалом. Саме з цьому її вивчення обмежена поясненням лише про тих культурних явищ, створених і функціонують насамперед у політичних співтовариствах. Характерно, що початковою поштовхом до вивчення політичної культури послужили опитування громадської думки з метою з’ясування індивідуального відносини громадян до політичній системі до й ряді деяких інших стран.

Політична культура поруч із політичної психологією і етикою є важливим стороною гуманітарного виміру політики. Вона узагальнено характеризує політику, як особливу, самостійну сферу громадської діяльності, зі її якісної боку. Політичну культуру можна у вигляді системи, що охоплює політичні традиції, політичні цінності й установки політичної поведінки. Вона поєднує в собі політичне свідомість, діяльність й поведінка людей сфері владних відносин також управління громадськими делами.

Поняття політичної культури активно використовують у тому випадку, коли потрібно пояснити, чому одні й самі політичних інститутів інакше працюють у різних країнах, чому ті чи інші нововведення і реального запозичення щодо одного місці прищеплюються легше, й інші - труднее[1]. Адже, людина перестав бути автоматично діючий механізм, вона завжди — активний інтерпретатор освоюваних чи нав’язуваних йому ролей. Джерелом таких інтерпретацій і є культура.

Характер політичної культури впливає перебіг політичного процесу у тій чи іншій країні, підвищуючи чи, навпаки знижуючи ймовірність узгодження різних групових інтересів, політичної передбачуваності, стабильности.

Одна річ вбачати у реформі політичного опонента носія іншого, але законного в своїх межах інтересу, інше — сприймати його як втілення світового зла і перешкода народному щастю. Одна річ — оцінювати ті чи інші складнощі у контексті загального переконання, що безхмарне і безконфліктне існування взагалі судилося людині, інше — сприймати як відхилення від норми, викликану зловмисним втручанням політичних сил, приборкавши які ми матимемо рай на Земле.

Ці типи оцінок і сприйняття політичного сьогодення залежать як від певної культурної традиції, і від рівня політичного просвещения.

Поняття «політична культура» інтерпретується у літературі багатозначно, як і поняття політики. Труднощі у сенсі політичної культури обумовлені розмитістю її обрисів, «розмитістю в усьому» політичному бутті, як у цілому культури суспільства — в усьому социальном.

Попри широке розмаїття думок в поясненні феномену політичної культури, з достатньої чіткістю проглядається два найзагальніших концептуальних підходу. Одне з них закладено основоположниками вивчення сучасної політичної культури американськими соціологами Г. Алмондом і Г. Пауэлом. Ними виводився поняття «політична культура» і дано визначення, вважається у закордонній літературі класичним. Воно таке: «Интернализация політичною системою пізнання, відчуття провини і судження її членів». Польський політолог А. Боднер роз’яснив визначення. Політична культура, є сукупність індивідуальних позицій, і орієнтацій учасників даної системи; суб'єктивна сфера, що у основі політичних діянь П. Лазаренка та що надає їм значення. «Індивідуальні орієнтації з'єднують у собі кілька елементів, а именно:

1. пізнавальну орієнтацію — справжнє чи хибне знання про політичні об'єктах і идеях;

2. аффективную орієнтацію — відчуття зв’язку, залучення, супротиву та т.д. стосовно політичним объектам;

3. оцінну орієнтацію — судження і моя думка про політичні объектах…".

Відповідно до викладеним, по А. Боднеру, головним предметом дослідження політичної культури залишаються позиції індивідуумів і груп по відношення до політичним явищам, що означає орієнтацію на вивчення суб'єктивного контексту политики.

Як очевидно з викладеного, політична культура, в даному розумінні - явище повністю суб'єктивне і з природі своєї індивідуальне. З її складу виключені політичних інститутів та молодіжні організації, і у цілому вся сукупність объективированных элементов.

Інший підхід у визначенні політичної культури сформульований радянськими авторами. У його основі - розуміння політичної культури як субъективно-объективного феномена, як засобу духовно-практичної роботи і взаємин у сфері політики правила. На погляд, такий абстрактний; він прямо не фіксує особистісний аспект культури, ніж відрізняються визначення Г. Алмонда, Г. Пауэлла і А.Боднера. Однак у цьому разі можна казати про розумної абстракції, що дозволяє охопити найбільш суттєві ознаки досліджуваної категорії. Ось один із розгорнутих визначень, даних у літературі у межах аналізованого підходу: «Політична культура — це реалізація політичних знань, ціннісних орієнтацій, зразків поведінки соціального суб'єкта (особистість, класи, суспільство) в історично визначеною системою політичних взаємин держави і політичної деятельности.».

Другий підхід найчіткіше відбиває реальність політичної культуры.

У процесі завжди є і зіштовхуються політичні ідеї двох основних типів: представницькі, які виражають інтереси і громадянської позиції різних груп суспільства, і глобальні, які мають проекти «кращого майбутнього». Ці типи доповнюють одне одного, вони можуть одна без інший. Якщо країні політика перетворюється на конкурс самих лише глобальних мироустроительных ідей, а представницькі функції виявляються пригніченими, це загрожує виродженням культури політичного суспільства, таку необхідну з нашого повсякденності. Якщо ж політичні ідеї повністю заповнені формами представництва групових інтересів, це втратою ціннісними орієнтаціями; складається політична культура стає не здатна уявити ніяких істотних ідей. Взагалі, можна надати класифікацію політичну культуру. Найвідоміша із сучасних класифікацій політичної культури є, що запропонована американським політологом Г. Алмондом. Він розрізняє чотири типи політичної культури: англо-американську, континентально-европейскую, доіндустріальну (авторитарно-патриархальную) і тоталітарну. Англо-американську культуру відрізняють такі риси. По-перше, вона є світській, і прагматичної: політика тут виступає над боротьбі сил добра і зла (прогресу і реакції), а як зіткнення групових інтересів, кожен із яких має право існування. І бо тут відхиляється фаталістичний принцип визначеною колективної долі, то політичний процес постає як «процедура відкриття» реальні можливості і сфери впливу різних громадських груп, а як і обмежувач їх стихійної експансії. По-друге, ця культура відрізняється гомогенністю: загальнонаціональним консенсусом щодо деяких основних цінностей і порушуваних правилами гри. Характеризуючи континентально-европейскую політичну культуру, Амонд свідчить про її змішаний чи перехідний — між традиційним і сучасним суспільством — характер. Поруч із світським сприйняттям політики, як боротьби групових інтересів тут зберігає вплив її розуміння як боротьби ідеалів, зіткнення Добра і Зла. Будь-яка цивілізація, зокрема і західна, так бездоганна і універсальна у політичних потенціях, що стати еталоном для усього світу. Уподібнення єдиному еталона суперечить стратегії людства — посиленню різноманіття багатоваріантності. ———————————- [1] Нині ми добре відчуваємо «запозичення» Американського образу жизни.