Политическая культура і системний підхід

Политическая культура і системний подход

А.А. Куртов, М. М. Каган, М. М. Беленко Синтетическое поняття «політична культура» нині є дослідження різних наук: культурології, політології, соціології. «У останнім часом ми всі частіше зустрічаємо, й у спеціальної теоретичної літературі, й у публіцистиці, такі поняття, як „політична культура“, „правова культура“, „економічна культура“, більше, широке ходіння одержало бінарну поняття „соціокультурний“. Усе свідчить про назрілої потреби наук, які вивчають суспільство, включити культуру до сфери своїх теоретичних інтересів, і навряд можна сумніватися, що теорія культури має піти їм назустріч, зробивши предметами спеціального розгляду не лише всі конкретні соціокультурні освіти, а й можливість і необхідність схрещення культури та суспільства» [1].

Таким чином, політична культура є специфічної формою загальнокультурного процесу. Її основна функція — обслуговування потреб людини у соціальної организации.

В ролі основного інструмента эпистемеологического дослідження культури представляється системний підхід, чи системне мислення. Обгрунтовуючи необхідність її використання, проф. М. С. Каган пише: «У другій половині сучасності переважають у всіх областях культури має справу з цілісними, складними і надскладовими системами, які знаходяться доступними пізнання, перетворенню, управлінню, проектування саме у своєї цілісності, не допускаючи звичного аналітичного розчленовування і оперування кожної частиною порізно, бо система є щось більше, аніж з яких складається частин» [2].

С погляду підходу політичну культуру необхідно розглядати, в розумінні системи відносин між двома її ключовими елементами: владою та суспільством. Ці взаємовідносини, по суті, є процесом суб'єкт-об'єктних стосунків, у яких влада й суспільство по черзі виконують функції суб'єкта і объекта.

Такой підхід, у якому основне значення набуває саме перманентне двостороннє спілкування влади й суспільства суперечить ряду прийнятих визначень політичного процесу, котрі тлумачать політику передусім, як односторонній манипулятивный інструмент завоювання й утримання влади. Ця дискусія виявляється навіть лише на рівні визначень поняття «політика», які у найбільших західних і вітчизняних словарях:

Энциклопедический словник Брокгауза і Єфрона: вчення про досягнення державних цілей.

Толковый словник Даля: наука державного управленья, види, намеренья і цілі государя, небагатьом відомі, та спосіб його дії при цьому, нерідко приховує перші.

Словарь Вебстера:

Искусство чи наука управління.

Искусство чи наука, яка має стосунок до керівництва чи впливу на державний курс.

Искусство чи наука, имеющае ставлення до взяття чи утримування контролю за органами управління.

Оксфордский словник:

Искусство і наука управління.

Публичная життя й справи, які стосуються влади й державному управлінню.

Определенный набір ідей, принципів чи зобов’язань у сфері.

Деятельность, що стосується набуття чи використати владу чи управління.

Организационный процес чи джерело досягнення влади, суспільного становища тощо.

Кстати, найбільш радикальне й у водночас песимістичне визначення політики належить графу А. В. Суворову, сказавшему, що: «Політика — тухле яйцо».

Принципиально інший підхід відбито у тлумачному словнику Ожегова.

Толковый словник Ожегова: Діяльність органів державної влади державного управління, відбиває суспільний лад і економічне структуру країни, а також діяльність партій та інші організації, громадських угруповань, обумовлена їх інтересами і метою.

Здесь вже як актора політичного процесу крім, власне, політика виступають структури громадянського общества.

Наконец, в новітньої 1998 року видання електронної енциклопедії Кирила і Мефодія, упорядники мали можливість користуватися плодами системного мислення. І акцент у визначенні політики робиться ними не так на явищах, але в відносинах між ними.

Большая Енциклопедія Кирила і Мефодія: розмах, що з відносинами між соціальними групами, суттю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави.

Таким чином, коли ми розглядаємо політику, як зміст специфічного деятельностного процесу, те політична культура характеризує його форму, характер взаємин у цієї деятельности.

Для структурування цих взаємовідносин скористаємося відомої кібернетичної моделлю Т.О.Т.Е. (Test — Operate — Test — Exit), розробленої в 60-ті роки Дж. Міллером, Є. Галантером і Ко. Прибрамом [3]. Модель Т.О.Т.Е. описує поведінка системи, заснований на використанні механізму зворотного зв’язку та включає такі компоненты:

Сформулированную мета,.

Тест — перевірку — підтвердження досягнення цієї мети,.

Разнообразные кошти досягнення цієї мети, дії, з тим, щоб змінити чи зробити щось задля наближення до поставленої мети,.

В разі виконання умов тесту, наступний крок — вихід наступного року этап.

Создатели нейро-лингвистического програмування, які модель Т.О.Т.Е. до процесу міжособистісної комунікації, сформулювали «формулу успіху» так:

Во-первых, знати то, чого ви мені хочете, мати чітке уявлення про імовірному результаті у будь-якій ситуації.

Во-вторых, бути уважним й виконувати свої почуття відкритими у тому, щоб помітити, що рухаєтеся до результату.

В-третьих, мати достатньо гнучкості, щоб наполегливо змінювати свої дії до того часу, поки ви отримаєте то, чого хочете [4].

Рассматривая цим призмою процес відносин влади й суспільства, ми можемо виділити три необхідні умови, реалізація яких акторами політичного процесу — владою та суспільством — і визначатиме рівень розвитку політичної культуры.

Со боку власти:

Наличие виразних політичних цілей й уміння донести політичні послання про ці цілях до суспільства до зрозумілому суспільству мові.

Хорошо налагоджений канал зворотний зв’язок від суспільства для розпізнавання реакції суспільства за свої декларації і дії.

Способность коригувати свої цілі, декларації і дії, враховуючи зворотний зв’язок і можливі зміни у системі.

Со боку общества:

Умение сформулювати і пропозицією висловити свої настрої, сподівання й потреби як політичних послань зрозумілою влади мові.

Хорошо налагоджений канал зворотний зв’язок від влади розгортатиметься для розпізнавання реакції влади на свої дії.

Способность адаптувати свої дії стосовно способам політичної поведінки влади.

Понятно, що справжній рівень політичної культури суспільства визначатиметься ступенем гармонізації та відповідності всіх елементів такий системы.

Отсутствие чи ослаблення будь-якого елемента виводить цю систему з гармонійного гніву й призводить до загострення і навіть кризи у взаєминах нашого суспільства та власти.

Отечественная історія дає цілком наочні приклади таких кризисов.

Невнятные і суперечливі послання суспільству вирізняли політику М. Горбачова, метавшегося між демократизацією політичного життя і прагненням зберегти закостенілу систему радянської влади. Через війну провал путчу 1991 р. і наступні невдовзі «біловезькі угоди» знищили і радянську владу, і Горбачова, як політичного лидера.

Отсутствие коректних механізмів отримання зворотний зв’язок було характерною рисою сталінської державного управління. Функція вивчення громадського думки, віддана на відкуп НКВС, моментально трансформувалася на шпигунономанію і пошук «ворогів народа».

Неспособность чи хоч якось коригувати свої дії і співвідносити його з політичними реаліями була глибоко властива брежнєвського «застійного» керівництву. Країна неухильно рухалася до економічного краху, суспільство було цілком деморалізовано, бачачи імпотенцію владної вертикалі згори донизу. Тим часом із трибун з'їздами та пленумів продовжували лунати переможні реляції про «видатних досягненнях і неухильному росте».

Если розглядати сюжети вітчизняної історії, у яких суспільство намагалося виступити на ролі суб'єкта стосовно влади, то яскравими прикладами нездатності посилати повідомлення влади були селянські повстання З. Разіна і Є. Пугачова. А. Пушкін гранично точно охарактеризував російський бунт, як безглуздий і нещадний. Його учасники цілком невиразно представляли свої цілі були зовсім хто не готовий формулювати їх власти.

Неспособность отримувати зворотний зв’язок від втручання влади була властива суспільству всього радянського періоду — система политпропаганды породжувала, скоріш, квазисубъекность суспільства. У суспільстві були відсутні інституціональні канали взаємодії влади й суспільства, характерні громадянській суспільства із високим політичної культурою, такі як реальні профспілки, політичні партії, громадські организации.

Неспособность ж суспільства адаптувати свої дії добре помітна зараз у ситуації виборів регіонального масштабу. Явище протестного голосування — поведінкова реакція, з допомогою якої з десь у раз намагається привернути увагу влади до своїх проблемам, але в виході отримує «керівників», типу Климентьева чи Черепкова.

Одним з основних принципів підходу і те, зміна однієї з елементів системи неминуче призводить до дисбалансу всієї системи, змін решти елементів і взаємозв'язків між елементами. Порушення гомеостазу системи наводить спочатку до спроб самокомпенсации системи з допомогою посилення інші елементи. Якщо компенсації немає, то порушується герметичність системи та зростає роль зовнішніх стосовно системі факторов.

Далее події можуть розвиватися з двох сценариям:

Если вплив із боку зовнішньополітичних сил адекватно громадської думки, це створить стимули до зміни влади. Саме такими відбуваються революції. Таким сценарієм розгорталися події у 1917 року. Ми мали змогу спостерігати це у минулому у кризовій ситуації російської «оксамитової революції»: відставці М. Горбачова і прихід корумпованої влади Б. Єльцина на кінці 1991 р.

У влади у у відповідь посилення зовнішнього впливу з’являється нове послання народу, наприклад, про наявність зовнішньої загрози, необхідності консолідації нашого суспільства та влади з метою відсічі зовнішньому ворогу. Це попередні невиразні повідомлення другорядними. Користуючись термінологією гештальта: постать стає тлом. Відбувається гармонізація відносин. Наочний — «холодна війна» довгі роки отвлекавшая радянське суспільство від внутрішньополітичних проблем.

Таким чином, рівень політичної культури суспільства визначається ступенем гармонізації суб'єкт-об'єктних стосунків між владою та суспільством. А гармонізація то вище, що більш пророблені й владою, та громадськістю вищеописані культуральні элементы.

На практиці на таку гармонізації необхідні два системних фактора:

Продуманная стратегія Public Relations від влади.

Построение громадянського суспільства, як стратегічний напрям формування рівноважного стану системи.

Список литературы

[1] Каган М. С. громадянське суспільство як культурна форма соціальної системи «Социально-гуманитарные знання». № 6, 2000.

[2] Каган М. С. Філософія культури. СПб., 1996.

[3] Miller G., Galanter E., Pribram K. Plans and the Structure of Behavior, 1960.

[4] O’Connor J., Seymour J., «Introducing Neuro-Linguistic Programming», 1990.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.