Айкідо

Айкидо

Айкидо, вид японського бойового мистецтва, створений з урахуванням кількох шкіл джиу-джитсу; дослівно — шлях («до») гармонії («оце») життєву енергію («кі»). Айкідо відрізняється з інших єдиноборств виразним оборонним характером. У в цій системі самозахисту наголошується на психосоматичної релаксації, що дозволяє зберігати внутрішнє рівновага й спокій у критичних ситуаціях та використовувати атакуючу міць противника проти неї самої. Руху айкідо видаються легесенькими і витонченими, плавними, м’якими, але насправді вони наповнені внутрішньої міццю, що дозволяє майстру айкідо виявляти собі силу й швидкість потрібну. Потужним обертанням айкидоист втягує на свій рух противника, порушуючи його рівновагу, й за необхідності погіршує становище больовим впливом на суглоби рук. Така техніка вимагає як хорошою фізичної підготовки й вправного володіння прийомами, але, передусім, великий психологічної натренованості, що дозволяє досконало володіти собою.

Историческая справка

Существующие в Японії різні школи боротьби протягом століть взаимодополняли одне одного й, що вирізняло Японії, завжди, були пов’язані з певною філософської концепцією. У основу сучасного айкідо лягло бойове мистецтво «дайто айкидзюцу», яке, власне, було одній зі шкіл джиу-джитсу. Айкидзюцу довго залишалося замкнутої кланової системою привілейованих самурайських пологів, старанно береженою від сторонніх. Як дзюдо і карате, айкідо стало відомо за доби Мейдзі (1868−1912), коли можливість заробляти життя викладанням бойових мистецтв штовхало колишніх самураїв до розкриття кланових таємниць.

Создателем айкідо у його сучасному вигляді є майстер Морихей Уэсиба (1883−1969), який перетворив це секретне бойове мистецтво в масовий вид спорту. Система Уэсибы є комплексом з тисяч прийомів, використовують в основному больові захоплення і «замки» рук з наступним кидком. Поруч із прийомами айкидзюцу основою розробленої Уэсибой системи було також належить мистецтво джиу-джитсу в традиціях шкіл бойового мистецтва дайторю і киторю. Уэсиба успішно синтезував досягнення цих шкіл, творчо узагальнив багатовікової досвід бойових мистецтв Японії, удосконалив багато відомих прийоми, звівши в струнку систему, створив філософію, психологію і етику айкідо з урахуванням синтезу низки релігійних навчань — сінтоїзму, буддизму та інших.

Уэсиба підкреслював миролюбний характер мистецтва самозахисту і стверджував, що справжнє бойове мистецтво на повинен спиратися на грубу силу, здатну лише руйнувати, що істинними лише над тими видами єдиноборства, які облагороджують самого майстра. Підхід до в цій системі як до якогось «шляху» морального і психофізичного вдосконалення людини позначилося у самому назві заснованої Уэсибой системи, у якому традиційне позначення бойових мистецтв — «дзюцу» (мистецтво, техніка) — прийшло «до» (шлях).

9 лютого 1948 року міністерство освіти Японії дало дозвіл Уэсибе створення міжнародної організації «Айкикай». Тоді ж головний додзе (приміщення для занять; дослівно — місце, де йдуть шляху) до Токіо перейменували у Світовий центр айкідо.

В вересні 1956 організація «Айкикай» провела першу після Другої Першої світової публічну демонстрацію бойових мистецтв, що тривала п’ять днів і оставившую незабутні враження на високопоставлених іноземних гостей. 1956 можна назвати роком міжнародного визнання айкідо. Бажаючі навчатися айкідо з'їжджалися у Токіо від усіх континентів. Як карате і дзюдо, айкідо широко поширилося поза Японії, зокрема у Росії.

Подготовка в айкидо

Костюм для занять айкідо складається з бавовняних куртки, штанів і крупні пояси. Колір пояса як і, як і дзюдо і карате, визначає рівень майстерності айкидоиста. Усі майстра вище — першого дана мають нести додатково традиційну японську юбку-штаны (хакама) чорного кольору. На відміну решти боротьби, атмосфера в додзе, де тренуються айкидоисты, скоріш «м'яка», ніж «сувора». Вона наповнена душевним спокоєм, взаємної доброзичливістю, позбавлена від елементів агресії та ненависті. Важливі, проте, увагу, зосередженість і свідома дисципліна. Ефективність прийомів залежить від точного взаємодії багатьох дрібних елементів. Значну увагу підготовкою айкидоиста приділяється вмінню падати із різних положень, оскільки техніка айкідо заснована основному для кидках, посилених больовими прийомами. Відпрацювання прийомів айкідо здійснюється, зазвичай, в парах. Велике місце відведено аутогенним тренуванні і вправ для психічної релаксації.

В організаціях айкідо, наступних традиціям Айкикай, змагання не проводяться. Послідовники класичного айкідо мотивують це тим, що у айкідо відсутня наступальна техніка. Усі прийоми розучуються і шліфуються з концепції оборони.

Айкидо в России

В Росії є безліч громадських організацій і федерацій айкідо, які у різних міжнародних об'єднаннях. Найбільшим таким об'єднанням у світі до цього часу залишається «Айкикай», у якому членствуют і їхні російські організації айкідо.

Постановлением № 1/13а Державного комітету Російської Федерації по фізичній культурі та туризму від 18 серпня 1995 айкідо включено до переліку видів спорту «запровадження до державної програми фізичного виховання населення і ще які рекомендуються у розвиток Російській Федерації».

Список литературы

Матвеев В.А. Айкідо. М., 1990.

Милковский Є. Искуссиво спортивної боротьби Японії. Мінськ, 1991.

Долин А.А., Попов Т. В. Кэмпо — традиція військових мистецтв. М., 1991.

Стивенс Дж. Три майстра Будо. Київ, 1997.

Уешиба М. Будо. Ростов-на-Дону, 1999.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.