Стан перспективи розвитку СНД

СНД як про «єднання 12 держав пострадянського простору виникла после розпаду СРСР відповідно до Мінської догоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні СНР було б визначено, що Співдружність будується за принципами міжнародного права. Членство в СНР є добровільним, й кожен із учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНР мають суто консультативні та координуючі функції. Розвал Радянського Союзу та створення СНР в1991 році були лише початком перебігу складних інтеграційних й дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНР виявилась політично і економічно неспроможною, нестабільною структурою. Неефективність функціонування Співдружності зумовлена її суперечливою природою, Яка закладена в концепцію її існування. Власне, СНР виникла як механізм розв «язання протиріч, що виникли в часи «перебудови «ще у колишньому СРСР між союзним Центром й периферією, якої утворювали радянські республіки. Боротьба відцентрових й доцентрових тенденцій розвитку призвела до утворення нових незалежних держав із власним розумінням своїх національних інтересів, тоді як функції «центру «перехопила одна із новоутворених держав — Російська Федерація, котра проголосила собі спадкоємницею СРСР й згодом почала спрямовувати свою політику на відновлення Союзу, тобто знову почала «збирати землі «навколо Москви. Однак зростаюча біполярність відносин в СНР по осі «центр — периферія «фактично призвела до формування двох блоків країн, котрі мають протилежні подивися в ролі, функції, організацію й майбутнє цієї структури.

Функції СНР та труднощі їхнього реалізації. Утворення СНР в цілому можна вважати історично виправданим на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але й за сучасних умів, коли цей процес фактично закінчився, її існування стає проблематичним. Щоб розібратися, що є позитивним й що негативним у діяльності СНР за останні сім років, необхідно проаналізувати реальні функції та цілі, що виправдовували її існування. Відзначимо також, що кожна із функцій має подвійну природу (відцентрову та доцентрову) згідно із різними концептуальними схемами бачення СНД:

а) Культурно-історична функція зумовлена спільним минулим й полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянсько го простору, яку склалося за умів тривалого співжиття в межах Ро-сійської імперії та СРСР. Існує також певна гуманітарна єдність країн СНР, зокрема — подібні системи освіти, «російськомовність », родинні зв «язки тощо. Загалом, ця функція збережена в існуванні СНР, що значно пом «якшило «шок «у населення пострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Було збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту та наукові звання, елементи спільного інформаційного простору тощо. разом із тім, у пострадянському просторі набула поширення «гуманітарноінформаційна «гегемонія РФ (вимоги щодо захисту «російськомовних «й введення подвійного громадянства, тенденційність російських мас-медіа тощо). Навряд чи справедливим можна назвати тієї факт, що робочою мовою Співдружності визнано лише російську.

б) Міжнародно-правова функція. Утворення СНР сприяло более цивілізованому вирішенню проблем, заговорили українською у «язаних із трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни (механізм «розлучення »). Після закінчення цого процесу внаслідок укріплення національних держав, їхнього виходу на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод із РФ тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс й має отримати інше навантаження. У ситуації, що склалася, Співдружність як про «єднання незалежних держав поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру. Незважаючи тих, що «столицею «СНР за Біловезькими угодами було б проголошено Мінськ, основні структури і органи СНР перебувають у Москві. РФ усіляко намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє декларація про домінування в СНР, про що, зокрема, свідчить намагання закріпити статус СНР в ООН й под егідою цієї організації безконтрольно проводити свої інтереси. Цьому сприяють й широкі пропагандистські заходь РФ із метою відвернення уваги міжнародного співтовариства від нових незалежних країн чи формування їхнього негативного іміджу. Створення розгалуженої структури органів СНР можна вважати наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи, й це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНР мають необов «язковий характер, й кожна країна дотримується лише тихий із них, котрі для неї вигідні і узгоджуються із національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНР й є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює органів військового співробітництва. У Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.

в) Економічна функція. При створенні СНР важливо було б зберегти раціональні економічні зв «язки, що сформувалися за умів колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодопов нюваність та взаємозалежність економічних систем країн — членів СНР, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, котрі можна було б б вирішувати узгоджено. Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв «язків то й не справдилися. У економічних органах СНР закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а торгівлі РФ із країнами СНР існують значні протекціоністські бар «єри, дискримінаційні щодо членів Співдружності. Залежність економік країн СНР від поставок із РФ остання використо вує для значного підвищення своїх цін порівняно з світовиим із метою політичного тиску чи досягнення односторонніх вигод. Усі це змушує держави Співдружності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.

г) Військово-політична функція й проблеми безпеки. На початковій стадії існування СНР зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, із передачею ядерних озброєнь із України й Казахстану до РФ, з влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступово відмерла. Спроби її реанімації у вигляді Ташкентського пакту успіху не малі, й фактично військова співпраця переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України) свого години перейняла у собі РФ, але й із розбудовою національних прикордон них військ ця функція також поступово відмирає.

Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засідках російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ у нових незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Та практично, якщо ці конфлікти і виникали, то багато не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення поведінкою РФ в Абхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською підтримкою вірменської сторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Кріму, інспірованого із боці РФ. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви тощо. Теза про необхідність російської військової присутності не витримує критики і відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, ніж інтересам воєнної безпеки інших країн Співдружності. Сім років існування СНР засвідчили, що Співдружність як інтеграційне про «єднання держав пострадянського простору то й не склалася. Прийняті її керівними органами близько 800 документів фактично не діють. Координуючі інституції аж ніяк не впливали на розвиток економіки країн СНР. Якщо й виникали деякі елементи інтеграції, то це робилося за рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі осьової країни СНР — РФ із іншими членами Співдружності в 2,5 разу менші, ніж із іншими країнами світу. Замість проголошеного економічного зростання, РФ сповзає в глибшу соціальноеконо мічну кризові. Загалом слід визнати, що Співдружність має тенденцію до перетворення в механізм реалізації виключно російських інтересів. Пануючи в робочих органах СНР, РФ фактично має можливості проводити такі рішення, котрі узгоджуються із її власними національними інтересами, але й часто-густо суперечать інтересам інших країн-членів. Домінування російських інтересів в СНР аж ніяк не сприяло розгортанню того потенціалу співробітництва, який планувався спочатку. Це, зрозуміло, викликало певну занепокоєність й опір із боці нових незалежних держав, котрі стрімкими темпами розбудовували власні державницькі структури й поглиблювали власне розуміння своїх національних інтересів. У відносинах між країнами СНР та РФ накопичуються економічні, політичні та правові протиріччя. Незадоволеність станом справ виявилася на останніх зустрічах керівників держав СНР, де гостро критикувалася неконструктивна позиція РФ. Показовою є тенденція до утворення в пострадянському просторі, в межах СНР, особливих інтеграційних підструктур (Союз РФ та Білорусі, Митний союз 4-х, центральноазійський економічний союз, ГУАМ тощо). Співдружність поступово перетворюється в багаторівневу структуру із різним ступенем участі в інтеграцій них процесів окремих країн.

Основними причинами нежиттєздатності та нестабільності СНР є:

1. Нерівноправність відносин між країнами СНР, а також претензії РФ на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування.

2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зону «легітимних «життєво важливих її інтересів.

3. Несумісність вимог РФ щодо координації зовнішньої і економічної політики країн СНР із повним ігноруванням нею інтересів й пріоритетів країнпартнерів.

4. Постійні спроби РФ сформувати у межах СНР новий військово-політичний блок чи систему колективної безпеки (кому й проти кого?).

5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНР под її контролем й прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

Політика РФ щодо СНР. Основні стратегічні пріоритети політики РФ щодо СНР завжди визначались намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, як засіб втілення у життя економічних, політичних, військових й територіальних амбіцій далеко за її сучасними межами. Первісно сформована як про «єднання незалежних держав Співдружність поступово трансформувалася в повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. РФ не лише прагне бути лідером й новим центром СНР, а і відкрито домагається повного домінування в цій організації. Вперше представлена на жовтневому 1994 р. самміті у Москві російська версія розвитку СНР не могла бути охарактеризована інакше, як довгострокова програма реінтеграції СРСР. Порушуючи усі попередні домовленості, Москва побувала в центрі функціонування СНР. Всі ключові комітети й керівні органи СНР очолюються представниками РФ. Повністю зрусифікований комітет із питань оборони фактично перетворився на маріонетку, що формально затверджує військові операції РФ у країнах СНР. Міжнародний економічний комітет, у якому РФ залишила за собою 50 відсотків голосів, також є наочним прикладом «рівності по-російськи », що панує в СНР. Настирливі спроби РФ закріпити статус СНР в ООН потенційно можуть бути використані для вимог фінансової підтримки і санкціонування її військових операцій под виглядом миротворчої діяльності, перетворення Співдружності в потужне знаряддя просування російських інтересів на всьому геополітичному просторі колишнього СРСР й за його межами. Головні напрями геополітичної стратегії РФ щодо країн СНР були окреслені в указі Президента Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р. «Стратегічний курс РФ щодо країн — учасниць СНР », в якому весь пострадянський простір проголошено «насамперед зоною інтересів РФ ». Розвинула цю стратегію Російська служба зовнішньої розвідки (ЗЗР) у доповіді «Росія й СНР: чи потребує зміни позиція Заходу? », Яка стверджувала, що «про «єктивні «реінтеграційні процеси із неминучістю зумовлять реставрацію у межах СНР «нової економічної, оборонної зони «за лідерством РФ. Ця доповідь пропонувала дві чітко означені альтернативи: чи тотальна інтеграція в економічній й військовій сферах із формуванням «спільної оборонної зони », про «єднаним командуванням й військовими підрозділами, що має гарантувати стабілізацію, демократизацію й просування реформ, чи повна дестабілізація СНР, котра «є загрозою всьому людству ». Тому цілком очевидно, що РФ не має наміру будувати відносини із країнами — членами СНР на засадах рівного партнерства й норм міжнародного права, поважати їхній економічний й політичний суверенітет й територіальну цілісність. На практиці «інтеграція », необхідність й корисність якої широко декларується в документі, означає розмивання суверенітету країн — членів СНР, підпорядкування їхньої діяльності інтересам РФ, відродження централізованої наддержави.

Довгострокова стратегія РФ має включати:

· реформу геополітичних пріоритетів й механізму зовнішньої політики РФ із метою посилення її домінування й впливу в кожній стране СНД;

· перенесення акценту в діяльності СНР із підписання угод на розробка проектів зв «язків у політичній, соціальній та економічній сферах. Створення фінансово-промислових груп, митних союзів, бірж, спільних банків й кредитних спілок із метою входження й домінування там РФ. Особливу роль при цьому має відігравати російська мова й російська культурна і інформаційна експансія;

· формування широкої мережі формальних й неформальних контактів із економічними й культурними елітами СНР із метою створення умів для поширення і імплементації «зсередини «даної стратегії.

Аналогічні рекомендації даються й в іншій доповіді Заради із оборонної та зовнішньої політики РФ «СНР: вухо чи кінець історії? «(1997), де зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-ук раїнські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійна виклик України і ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі. «Таким чином, попри усі відмінності між представниками правлячої еліти РФ, різними партіями й політичними угрупованнями, генераль на лінія РФ щодо України цілком відповідає двом основним програмним настановам:

Програму максимум. Дезинтеграція чи повна субординація України, Повернення її до колишнього напівколоніального статусу в складі нового Союзу, конфедерації чи федерації. Встановлення тотального контролю над зовнішньою, військовою і економічною політикою України.

Програму мінімум. «Фінляндизація України «в сфері «легітимної зони впливу «РФ. Прогресуюча економічна й соціокультурна експансія в Україну із метою тісної прив «язки її політики до національ них інтересів РФ, забезпечення політичної слухняності і економічної залежності України.

Підтримання інтеграційних процесів в СНР було б і залишається для Ро-сійської Федерації надзвичайно важливою проблемою із огляду на низку внутрішніх й зовнішніх чинників. Водночас політика «силової інтеграції «РФ країн СНР зазнала невдачі. Серед головних причин цього:

· обмеженість матеріальних й фінансових ресурсів РФ, поглиблення економічної кризи та невизначеність внутрішньополітич ної ситуації роблять неможливим проведення активної експансіоністської політики;

· збіг у часі процесів розширення НАТО на схід та розшаруван ня СНР істотно ослаблюють потенціал РФ як наддержави;

· розширення й поглиблення відносин країн СНР із країнами Заходу та Сходу, їхні поступове входження до інших економічних зон (ОЕС, ЧЕС, CEFTA).

За таких умів Москва змушена терміново шукати нові моделі стосунків з своїми партнерами по СНР, й в першу чергу із Україною. Україна в СНР. Від початку створення Співдружності із «ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Для України ставлення до СНР було б насамперед як до механізму «цивілізованого розлучення «республік колишнього СРСР, як до організації, в якій Україна перебуватиме лише певний годину до вживання подальшої інтеграції із Про «єднаною Європою. РФ, навпаки, розглядала й розглядає СНР як проміжну форму відновлення колишньої імперської державності, а існуючому виді - як сферу домінування своїх інтересів. Російські геополітики вважають, що орієнтація України на захід й спроби від «єднатись від сфери впливу РФ неминуче призведуть до створення перманентного джерела внутрішніх конфліктів. Не утруднюючи собі пошуком аргументів, смердоті приписують українцям сподівання, що начебто смердоті, спираючись на підтримку Заходу, прагнуть поступово вигнати частину росіян із України, українізувати решту росіян й російськомовних українців. Власне, такі уявлення скоріше віддзеркалюють спосіб мислення самих росіян, ніж спосіб мислення українців (яким це робити й не спадає на думку). Для протидії «телурократичним «амбіціям РФ Україна змушена проводити політику блокування пропозицій щодо створення наддержавних структур у межах СНР. Необхідність останніх мотивувалася тім, що аби без таких органів координація економічних зв «язків й врегулювання гострих політичних проблем між членами Співдружності та на їхніх теренах стають практично неможливими, а рішення, що приймаються керівниками відповідних країн, не мають шансів бути виконаними. При цьому замовчувалися прагнення РФ забезпечити домінування власних інтересів у колективних органах Співдружності. За умів поглиблення економічної кризи прибічники ідеї одержавлення СНР можуть спиратися на значну підтримку частини населення як у РФ, то й в Україні і інших нових незалежних державах, Яка ще ностальгічно зберігає спогади про відносний добробут за часів СРСР. Водночас виявилося, що економічні (залежність від постачання з Сходу енергоносіїв, відсутність альтернативних ринків збуту власної продукції тощо), соціально-політичні, міжособистісні тощо зв «язки на пострадянському просторі настільки вагомі, а альтернати ві їм настільки непевні, що Україна протягом осяжного майбутнього приречена непросто зберігати, а і поглиблювати та розвивати зв «язки із республіками колишнього СРСР. Україна зробила ставку розгортання у межах СНР переважно двосторонніх, а не багатосторонніх відносин. Так, готують до підписання міждержавні програми довгострокового (10 років) економічно го співробітництва України із Білоруссю, Вірменією, Грузією, Молдовою, Узбекисаном. Підтримати позицію одержавлення СНР означало б працювати за логікою телурократичного принципу. Алі і тут із «ясувалося, що у стосунках із кожним з своїх партнерів по Співдружності РФ як потужніша держава нав «язує своєї волі. Відсутність єдності між членами СНР (у тому числі і щодо гегемоністських намірів РФ) вигідна лише останній.

Інші держави пострадянського простору частково уже обрали власну логіку існування — таласократичну (країни Балтії) чи телурокра тичну (Білорусь), але й більшість, як й Україна, перебувають у стадії пошуків. До речі, як відомо, одним із чинників прискорення консолідації членів Європейського Союзу було б про «єднання Німеччини й побоювання сусідів щодо перспектив її гегемонії. Відповідно свідома і послідовна політика України, спрямована на зближення і координацію зусиль із Молдовою, державами Закавказзя, країнами колишньої радянської Середньої Азії, особливо Казахстану, сприяла б зміцненню її міжнародних позицій. Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНР полягала як якщо в ліквідації центру. Вони категорично відкидають ідею створення нового центру Москві. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена й ретельно уникає тісної участі у політичному та військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її доля обмежена виключно економічною сферою. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються чи відмовляються підписувати догоди СНР, брати доля в реальній кооперації. Більшість саммітів СНР теж закінчувалися провалом. Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовлені у Москві пропозиції щодо митного й монетарного союзів разом із пропозиціями Ро-сійської Федерації по приєднанню України до запропоно ваного економічного союзу як повноправного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодо захисту економічного суверенітету країн СНР не були враховані при підготовці відповідних документів. Понад ті, доля України в запропонованих союзах може бути розцінена як зміну її зовнішньої політики й може зашкодити її сприйняттю країнамичленами ЄС як незалежної держави. Приєднання України до згаданих вище угод може розглядатися РФ як привід для тиску із метою подальшого її втягування в інші наднаціональні (особливо військові і політичні) структури под егідою СНР. Таким чином, повне членство України в згаданих структурах може лише призвести до її політичного і економічного відчуження від центральной західноєвропейських країн. Незважаючи тих, що стратегічну політику України щодо СНР в 1991;1997 роках важко назвати послідовною чи оптимальною (із точки зору національних інтересів), Україні усе ж таки здебільшого вдавалося протистояти спробам РФ нав «язати своє економічне і політичне домінування. Цьому немалою мірою сприяв самопроголошений статус асоційованого членством СНР й постійна тиск національно-пат ріотичних сил всередині країни. Подальша еволюція Співдружності до структури, аналогічної ЄС, значною мірою залежатиме від темпів, послідовності та результатів економічних та соціально-політичних перетворень в Росії й Україні. Неподоланні кризові соціально-економічні явища, особливо на тлі слабкої інтегрованості у світову економіку та зростання питомої ваги політичних ризиків у зв «язку із наступними президентськими виборами в обох країнах посилюють ймовірність небажаних сценаріїв розвитку ситуації. Формуватимуться, зокрема, потужні політичні сили, котрі вбачатимуть вихід з стану, що складається, в реінтеграції держав СНР та створення на територї колишнього СРСР самодостатнього геоекономічного та геополітичного простору. Наслідками для нових демократичних держав, до того числі й для України, будуть ізоляція цого простору від загальноцивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрата суверенітету тощо. Раціональна політика України щодо СНР винна, по-перше, базуватися на національних, а чи не на кланових чи корпоративних інтересах, а по-друге, бути спрямованою на закріплення і утримання альтернативного лідерства в цій організації і загалом у регіоні. як уже відзначалося, СНР фактично уже має біполярну полюсну структуру. Формування угруповання ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) при лідерстві України і підтримці інших країн, котрі розуміють усі переваги і вигоди створення регіональних угруповань, заснованих за принципами рівності та взаємної підтримки, були лише першою ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Результатом цих процесів якщо формування регіональних структур й союзів «без Москви », й Україна може претендувати на місце «Першого серед рівних «в цих новоутвореннях. Січнева (1998 р.) зустріч керівників країн Центральної Азії в Ашгабаті продемонструвала як зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної кооперації згаданих країн, то й стрімку втрачу стратегічних позицій РФ у цьому надзвичайно важливому регіоні. ГУАМ плюс країни Центральної Азії - це уже дів «ять країн СНР, котрі рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних й взаємовигідних структур кооперації. Якщо до цого додати зростаюче співробітницт у України із країнами Балтії і утворення у травні 1997 року Балто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія, Естонія, Литва), то тенденції розвитку інтеграційних процесів на пострадянсько му просторі стають цілком очевидними. Майбутнє СНР. Неодноразове перенесення зустрічей на найвищому рівні лідерів країн СНР свідчить про їхнє прохолодне ставлення до майбутнього Співдружності. Фактично країни СНР мають між собою мало спільного, крім історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНР все понад набувають відцентрового від СНР спрямування. Зростає критика на адресою РФ, котра намагається використати структури Співдружності у власних інтересах, зневажаючи інтереси інших її членів, що найбільшої гостроти набуло на самміті лідерів країн СНР у Кишиневі. Найближчим годиною слід виробити нову концепцію України щодо багатостороннього економічного співробітництва, Яка враховуватиме нові реалії в пострадянському геополітичному просторі і відповідатиме структурі національних інтересів держави. Економічне співробітництво доцільно налагоджувати в субрегіональних системах, до які включаються країни за власними сферами інтересів, а чи не за принципом існування в пострадянському просторі. Створення в Євроазійському просторі ще однієї спільноти на взірець європейської навряд чи є можливим й доцільним із огляду на обраний Україною курс — на інтеграцію в існуючі європейські структури. Жорстка прив «язка до нової, «зміцненої «, моделі СНР назавжди означатиме відмову від самостійної європейської політики, а згодом й від будь-якої самостійності у зовнішньополітичних й зовнішньоекономічних справах. Між двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні і геоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме периферійну роль. Для України важливо опрацювати шляхи, що ведуть до поступового перетворення всього Євроазійського геополітич ного простору — від Атлантики до Тихого океану — в єдину спільноту суверенних держав без домінування якогось одного центру. Україна зацікавлена як у прилученні до високотехнологічного європейського ринку, то й в містких ринках на Сході, зокрема у виході до країн АзійськоТихоокеанського регіону, шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію. Інтеграція країн пострадянського простору за європейським взірцем має відбуватися із одночасним розвитком механізмів інтеграції із європейською спільнотою. Алі цей процес має відбуватися за схемою конвергентного, а чи не паралельного чи конфронтаційного руху. Це досить тривалий й важкий шлях, якщо подивитися на історію становлення європейської спільноти. Це шлях розбудові нової системи «знизу », із самого фундаменту, а чи не «згори », директивно, вольовими рішеннями. Принаймні можна очікувати, що тривалість розбудові такої системи є сумірною із тривалістю процесу входження України в європейські структури. Якщо ж Україні якщо нав «язаний шлях «згори », то реально це означатиме повне нехтування її національними інтересами й призведе до економічної та соціальної катастрофи із наступним підпорядкуван ням України інтересам російського капіталу.

Список літератури:

. Бестужев-Лада І.В. Теорія соціального прогнозування і сценарії соціального розвитку Росії країн СНД з перспективи. — М., 1998р.. Указ про створення СНД.. Газета «Дзеркало тижня», 1998р., № 6.. Ресурси Інтернет.