Необхідна оборона (ст. 35, 36 КК України)

Міністерство внутрішніх справ України.

Запорізький юридичний інститут.

кафедра кримінального права та кримінології.

НЕОБХІДНА ОБОРОНА (СП. 36, 37 КК УКРАЇНИ).

Курсова робота.

із кримінального права ВИКОНАВ: курсант.

навчального взводу N204.

Бодак М.І.

ПЕРЕВІРИВ:начальник кафедри, підполковник міліції, к.ю.н., доцент,.

Денисов С.Ф.

Запоріжжя — 2001.

ЗМІСТ ВСТУП…3 РОЗДІЛ 1. Сутність інституту необхідної оборони: …5 РОЗДІЛ 2. Правомірність необхідної оборони у сфері визначення характеру посягання…7.

2.1. Посягання винне бути суспільно небезпечним…7.

2.2. Посягання винне бути наявним та дійсним…10 РОЗДІЛ 3. Характеристика правомірності захисту від суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні…13 РОЗДІЛ 4. Правомірні запитання її застосування у діяльності ОВС…18 ВИСНОВОК…20 СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ …22 ДОДАТОК…25.

ВСТУП.

Необхідна оборона — важливий й діючий засіб у боротьбі зі злочинністю. Його використання може бути найбільш успішним лише тоді, коли кожна людина якщо добро розбиратися в тім, що являє собою декларація про необхідну оборону.

Боротьба зі злочинністю — одна із найважливіших завдань держави. Це не лише обов «язок міліції, прокуратури, суду та інших державних органів й посадових осіб, але й й справа всієї громадськості, справа всіх громадян. Тільки в результаті їхніх спільних зусиль можуть бути досягнуті успіхи в рішенні цієї важливої задачі.

Закріплене в законі декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань дає можливість людям активно брати доля в боротьбі зі злочинними елементами, злісними порушниками суспільного порядку. Саме тому актуальність даної тими курсової роботи обумовлена насамперед найважливішими функціями необхідної оборони в умовах становлення в Україні громадянського суспільства й правової демократичної держави.

Дана проблема досліджувалась у вітчизняній правовій науці достатньо глибинно у 1950; 1970 рр. Це роботи таких кримінологів як Якубович М. Й., Баулін Ю.В., Тишкевич І.С. та інші. Однак у зв’язку із прийняттям нової Конституції України, що пріоритетними засідками діяльності держави визначила забезпечення прав та свобод людини, зокрема права людину на необхідну оборону та на затримання злочинця.

Безпосередньо інститут необхідної оборони знайшов своє втілення у таких правових нормах: у год. 3 ст. 27 й ч.5 ст. 55 Конституції, у ст. ст. 36, 37 Кримінального кодексу України, у ст. 19 КпАП України та у ст. 444 Цивільного кодексу України та у роз’яснючих положеннях Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, яку забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» від 28 червня 1991 р. Весь нормативний матеріал, що регулює право необхідної оборони, характеризується значною взаємозумовленістю й функціональною єдністю.

Об'єктом дослідження є відносини, що виникають у сфері забезпечення природніх прав людини таких, як декларація про життя, волю пересування та на захист від протиправних посягань на ці та інші права.

Предметом дослідження є система правових норм, що надають особі право на захист своїх законних інтересів за допомогою застосування необхідної оборони.

Метою даної роботи слід розглядати аналіз інституту необхідної оборони із ціллю визначення його недоліків у чинній редакції закону та висунути пропозиції щодо вдосконалення останнього.

Для досягнення даної мети автором поставлені наступні завдання:

1) Встановити сутність поняття необхідної оборони;

2) Визначити підстави та умови правомірності необхідної оборони;

3) Розмежувати інститут необхідної оборони та інституту уявної оборони;

4) Виділити особливості між поняттями необхідна оборона, крайня необхідність та затримання злочинця.

Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах, таких як синтез, аналіз, індукція, що передбачає прямування від одиничного до цілого, та дедукція як метод визначення одиничного через ціле та інші. Доти ж використовувався спеціальний правовий метод — метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об'єктів, а також встановити розходження між ними.

Робота структурована відповідно до поставлених мети та завдань та складається із вступу, чотирьох розділів, висновку, списку нормативних джерел й використаної літератури та додатку.

РОЗДІЛ І. СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ.

Статті Кримінального кодексу, що виключають кримінальну відповідальність, відносяться лише до тихий випадків, коли в процесі здійснення таких дій завдається школа громадянам, державним чи суспільним інтересам.

Дурманов Н.Д. розглядав необхідну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння [1]; Ю.В. Баулін — як обставину, що виключає ознаки злочину, тобто суспільну небезпеку й злочинність діяння. 2] Скоєння дії в стані необхідної оборони виключає склад злочину. Це не лише некаране, але й й правомірна поведінка особи.

У частині 1 ст. 36 КК України зазначається: «Необхідною обороною визнаються дії, вчинені із метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особини, Яка захищається, чи іншої особини, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було б допущено перевищення між необхідної оборони.» Подібним чином визначається необхідна оборона у кримінальному законі Ро-сійської Федерації: «Не є злочином заподіяння шкоди посягающему особі в стані необхідної оборони, тобто. при захист особи і обороняющегося чи інших, охоронюваних законом інтересів товариства чи держави від суспільно небезпечного посягання, при цьому не було зроблено перевищення меж необхідної оборони «(ч.1 ст. 37 Кримінального кодексу РФ).

Право на необхідну оборону випливає із природного права людини на життя. Конституція України проголошує право особини будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень й протиправних посягань.

У ст. 13 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік поняття необхідної оборони знайшло такий свій вираз: «Не є злочином дію, хоч і що під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але досконале може необхідної оборони, тобто. при захисту інтересів Радянського держави, громадських інтересів, особистості або прав обороняющегося чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння посягающему шкоди, при цьому був допущено перевищення меж необхідної обороны."3.

Слід зазначити, що на громадянах не лежить обов «язок здійснювати акт необхідної оборони. Однак при цьому у певній ситуації, наприклад, коли відбувається напад на інтереси держави чи суспільства, чи на життя та здоровий «я інших осіб, необхідна оборона є моральним обов «язком громадян. Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Батьківщини є обов «язком громадянина України. Звідси випливає, що захист від посягань на державу є конституційним обов’язком.

Таким чином, необхідної обороною у кримінальному праві слід визнавати насильницькі дії по відношенню до особини, що скоїла небезпечне посягання на правоохоронні інтереси, що здійснюються для припинення цого посягання. РОЗДІЛ 2. ПРАВОМІРНІСТЬ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ У СФЕРІ ВИЗНАЧЕННЯ ХАРАКТЕРУ.

ПОСЯГАННЯ.

2.1. Посягання винне бути суспільно небезпечним.

Для правильного розуміння умів й між необхідної оборони, а також ознак караного в кримінальному порядку перевищення цих між потрібно насамперед усвідомити поняття «суспільно небезпечного посягання » .

У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. N 16 «Про застосування судами законодавства, що забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» дано тлумачення суспільно небезпечного посягання як діяння, передбаченого особливою частиною кримінального закону, незалежно від того, чи притягнена особа, Яка його вчинила до кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у зв’язку із неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної відповідальності чи із інших обставин. При цьому в постанові окремо акцентується увага на визнанні посягання суспільно небезпечним якщо особа, котра заподіяла шкоду іншій особі у зв’язку із вчиненням останньою дій, усвідомлювала малозначучість протиправного посягання5.

На шкода у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. щодо визначення поняття суспільно небезпечного діяння роз’яснень не міститься, що сприяє різномаїїтю тлумачень та підходів до вирішення цого запитання. Розглянемо подивися на цю проблему декількох вчених науки кримінального права. М. Коржанський вважає, що посягання винне матір характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей — життя, здоров’я, власності, державного управління тощо6. Так саме розглядає поняття суспільно небезпечного посягання Михайленко П. П. 7 Також існує думка про обов’язковий характер об'єктивності суспільно небезпечного діяння, тобто такого яку за своїм характером й ступенем суспільної небезпечності реально може заподіяти чи створити реальну загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам, що охороняються законом, а відвернення цого вимагає заподіяння шкоди тому, кім вчиняється посягання10. Щодо положень КК України, то посягання за своїми об'єктивними даними при виникненні необхідної оборони має досягти ступеня суспільної небезпечності злочину.

На наш погляд, суспільну небезпеку варто розділити на ступінь небезпеки діяння й ступінь небезпеки особистості. Небезпека діяння залежить від місця, години, способу, обстановки його скоєння, а ступінь суспільної небезпеки завжди підвищується із підвищенням небезпеки злочину.

Основним розміром, що визначає суспільну небезпеку, є реальний збиток (школа), заподіяний злочином чи наявність реальної небезпеки його настання.

Характер суспільної небезпеки визначається суспільними відносинами, на котрі посягає злочинець, а ступінь небезпеки залежить від ряду чинників: ваги наслідків, форми звинувачуй, особливостей посягання й суб «єкта злочину.

Характерним є ті, що суспільно небезпечне посягання винне бути про «єктивно суспільно небезпечним. По іншому необхідно розглядати випадки заподіяння шкоди для захисту від суспільно небезпечного посягання тварині, приналежній тій чи іншій особі. При необхідній обороні джерелом посягання є лише злочинні дії суб'єкта злочину, тобто фізичної осудної особини, що досягла віку кримінальної відповідальності, однієї чи декількох, тому захист від нападу тварин не можна вважати необхідною обороною. Дані дії повинні розглядатися за правилами про крайню необхідність (ст. 39 КК України). Однак у тихий випадках, коли власник тварини використовує його як знаряддя нападу, заподіяння шкоди тварині, що нападає, є заподіянням майнової шкоди власнику тварини, тому скоєна при цих умовах дія є актом необхідної оборони й цілком підпадає под правила, регулюючі правомірність необхідної оборони.

Суспільну небезпеку посягання, від якого можлива необхідна оборона характеризує також активність протиправних дій правопорушника. Оборона насамперед неприпустима проти посягань, котрі відбуваються шляхом пасивної поведінки. Вона навряд чи якщо можлива проти діянь, що відразу не ведуть до настання фізичної, матеріальної чи іншої шкоди, бо діяння й настання наслідків віддалені один від одного у часі й заподіянню шкоди можна запобігти іншими способами. До таких діянь відносяться контрабанда, дача помилкових показань, обман споживачів тощо. Підставою необхідної оборони є такі посягання, що негайно й неминуче можуть спричинити заподіяння шкоди суспільним відносинам: замах на убивство, зґвалтування, розбій, хуліганство тощо.

Говорячи про злочин як підставу необхідної оборони, слід зазначити, що їм може бути не лише навмисне діяння. Громадянам звичайно доводитися захищатися від навмисних посягань, але й необережне посягання того чи інший про «єкт, що має характер злочинного нападу, має тих ж ознаки, що й умисне суспільно небезпечне посягання, тому здатне створити ситуацію, за умів якої допускається використання права на необхідну оборону.

Таким чином, суспільна небезпека посягання, проти якого можливо застосування права людини на необхідну оборону, характеризується настанням суспільно небезпечних наслідків чи їхнього реальною можливістю настання, об'єктивним характером небезпечності вчинених активних дій, що за своєю суб'єктивною стороною можуть бути як навмисні, то й необережні.

2.2. Посягання винне бути наявним та дійсним.

Стан необхідної оборони виникає над момент суспільно небезпечного посягання, але й й при наявності реальної погрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється11.

Таким чином, для визнання акта оборони правомірним не можна вимагати, щоб напад обов «язково уже почався. Напад є наявним, коли був безпосередня погроза нападу.

Оборона неприпустима також й проти уже закінченого нападу, тобто нападу, що явно припинився, який був доведень до кінця, чи нападу, що вже цілком здійснено. У такому аспекті захисні пристосування не можуть розглядатися як необхідна оборона, бо смердоті встановлюються в останній момент, коли суспільно небезпечного посягання чи реальної погрози його скоєння не було б, тобто відсутня ознака наявності посягання. Якщо школа, що заподіяла, бажав розправитися із правопорушником, помститися йому за зроблені раніше аналогічні злочинні дії, правила про необхідну оборону не повинні застосовуватися; в наявності акт помсти, а чи не оборони, й винний підлягає відповідальності за зроблений їм злочин на загальних засадах12.

Таким чином, декларація про захист не може існувати необмежений годину. Спізнілий захист, як й передчасний, не виключає кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди тому, хто нападав. Право на оборону не виключається, якщо суспільно небезпечне посягання припинене лише на невеликий годину, й він може поновитися негайно й зненацька, у будь-який момент13. Наразі тієї, хто обороняється вправі продовжувати захист, якщо він не знає, закінчився напад чи ані, тобто якщо обстановка посягання не виключає можливості його продовження.

Вчинені у стані необхідної оборони дії тоді усувають суспільну небезпеку вчиненого, коли обстановка суспільно небезпечного нападу був реальною, існуючою у дійсності, а чи не лише в уяві суб «єкта. Ознака дійсності посягання означає його реальність. Ця вимога відповідає закону й має фактичне значення для випадків так називаної уявної оборони. Уявною обороною визнаються дії, заговорили українською у «язані з заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було б й особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (год. 1 ст. 37 КК України).

Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, й вон не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Якщо особа не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але й при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вон підлягає відповідальності як за перевищення між необхідної оборони (год. 3 ст. 37 КК України).

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але й могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

У цьому відношенні характерною є справа Чуднова, керівника групи із розшуку та затриманню злочинців, котрі утекли з-під варти, винних у вбивстві Соколової.

Чуднов був попереджений про ті, що утекли небезпечні злочинці, засуджені до тривалих строків позбавлення волі за численні вбивства. Проходячи вночі вздовж міста, Чуднов почув слова погрози та без будь-якого попередження був обстріляний із будки, що знаходилась у городі. Чуднов та особини, котрі його супроводжували, вирішили, що у яких стріляють розшукувані злочинці. У відповідь Чуднов також вистрілив, добросовісно помиляючись, що злочинці здійснюють озброєний опір. У такому разі Чуднов за статутом мав право застосувати зброю без попередження. Виявилось, стріляло подружжя Соколових, котрі охороняли свій город.

Таким чином, вся обстановка події давала Чуднову достатньо підстав вважати, що він зазнає реального нападу, й він не усвідомлював й не міг усвідомити помилковості свого перепущення.

Саме тому Верховний Суд СРСР скасував вирок обласного суду, що засудив Чуднова за навмисне вбивство. Були скасовані й усі інші судові рішення. Праворуч був закрита та визнано, що Чуднов не може нести відповідальності за акт уявної оборони у силу свого добросовісної помилки, викликаної неправомірною поведінкою потерпілого16.

Якщо особа заподіює школа, не усвідомлюючи нереальності уявності посягання, але й за обставинами справ винна був й могла це усвідомлювати, дії такої особини підлягають кваліфікації по статтях кримінального кодексу17.

Отже, уявна оборона є результатом сумлінної помилки того, хто обороняється, про наявність, реальність чи дійсність суспільно небезпечного нападу, тому відповідальність за уявну оборону визначається в залежності від наявності чи відсутності звинувачуй такої особи.

РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОМІРНОСТІ ЗАХИСТУ ВІД СУСПІЛЬНО.

НЕБЕЗПЕЧНОГО ПОСЯГАННЯ ПРИ НЕОБХІДНІЙ ОБОРОНІ.

Захист яких-небудь інтересів шляхом заподіяння шкоди не нападаючому, а третім особам не є актом необхідної оборони. При здійсненні акта необхідної оборони не потрібно, щоб у результаті захисту школа був заподіяна особі нападаючого. Шкода може бути заподіяний й його майновим інтересам. Захист при здійсненні акта необхідної оборони може виражатися в різноманітних формах заподіяння шкоди нападаючому: у позбавленні життя, заподіянні тяжких чи легких тілесних ушкоджень, нанесенні ударів, у позбавленні волі, у знищенні, пошкодженні майна, за допомогою якого відбувається злочинне посягання на потерпілого, в ушкодженні майна (наприклад, костюма), що було б заговорили українською у «язано із заподіянням шкоди особі нападаючого. Звичайно здійснення необхідної оборони безпосередньо заговорили українською у «язано із заподіянням тієї чи іншої шкоди особі нападаючого.

Особливістю захисту при необхідній обороні є його активний характер, що виражається в заподіянні шкоди нападаючому. Тому захист, що виражається лише у відбитті нападу, відбитті спричинених удару, не є ще здійсненням права необхідної оборони18. Заподіяння шкоди третій особі виключає в діях особини, що обороняється, необхідну оборону й мова може піти про крайню необхідність (дивуйся додаток № 1).

Таким чином, у законі говоритися про заподіяння шкоди особі, що посягає, але й саме посягання не заговорили українською у «язується жорстко із поведінкою лише однієї людини.

Оборону припустима із метою захисту будь-яких законних прав й інтересів, до того числі власних. Права громадянина перераховані в розділі 2 Конституції України, виходячи із положень якого охорона інтересів людини в наш годину має для кримінального права більше, ніж охорона інтересів держави й суспільства.

Так, істотні зміни в даному питанні відбулися после прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України. Стаття 3 Конституції України визнала, що «людина, її життя, і здоров’я, честь й гідність, недоторканість й безпека є найвищою соціальною цінністю.» Однак слід зазначити, що при посяганні на честь й гідність громадянина необхідна оборона може матір місце лише у виняткових випадках, коли мова йде про нанесення образи дією чи спробі вселюдно виставити написані чи надруковані наклепницькі зведення про потерпілого.

Українське кримінальне законодавство визнає право оборони не було за тім, хто піддається нападу, але й й за будь-якою третьою особою, що є свідком злочинного посягання на інтереси влади, особини й майнові інтереси.

У третьому абзаці постанови Пленуму ВР СРСР від 16 серпня 1984 р. відзначено, що в деяких випадках «суди неправильно вважають, що громадяни вправі здійснювати необхідну оборону лише при посяганні ними самих, тоді як законодавство про необхідну оборону поширюється й на випадки захисту інтересів Радянської держави, соціалістичної власності, суспільного порядку, життя, честі й гідності інших громадян »; також слід підкреслити тієї факт, що встановлювати згоду потерпілого на такий захист третіми особами не потрібно.

Пленум Верховного Суду СРСР у п. 6 постанови від 16 серпня 1984 р. зазначив, що не може бути визнано такою, що перебувала у стані необхідної оборони, особа, що намірено спонукало напад, щоб використати його як привід для скоєння протиправних дій (розв «язування бійки, скоєння розправи, акту помсти тощо). Вчинене в випадках повинне кваліфікуватися на загальних засадах.

Мета запобігання чи припинення посягання виступає як необхідний елемент захисту правових інтересів. У огидного випадку, якщо заподіяння шкоди тім, хто обороняється, здійснюється не із метою захисту державних, суспільних інтересів, інтересів й прав людини, то якщо матір місце неправомірне заподіяння шкоди.

Захист не винен перевищувати між необхідності оборони, тобто не знаходитися у явній невідповідності із характером й небезпекою посягання. Цю ознаку можна назвати розміром посягання й обраного способу захисту.

Вимога, щоб при необхідній обороні не було б заподіяно злочинцю более тяжкої шкоди, чим та школа, якої при цьому уник потерпілий, украй полегшило б учинення злочинів і, власне кажучи означало б повну ліквідацію права на необхідну оборону. Інтереси правомірного захисту при обороні повинні визначатися інтенсивністю нападу й характером інтересу, що захищається.

Питання про ті, чи був дійсна необхідність використовувати для оборони застосований засіб, вирішується судом на базі оцінки всіх обставин у сукупності. При цьому суд зовсім не може не враховувати й характеру інтересів, що захищаються, тобто ступеня небезпеки самого посягання.

Однак при необхідній обороні не можна говорити про пропорційність зусиль, що додаються при нападі, зусиллям, що додається при захисті. І законодавець у даній ситуації повинний поставити останнього у свідомо вигідне положення, щоб збільшити його шанси на «перемогу » .

Однак відзначається, що захист визнається правомірним, якщо він явно не перевищує посягання чи якщо запобігти посяганню року можна чи важко шляхом заподіяння меншої шкоди, ніж фактично заподіяна школа. Звідси випливає, що саме характер й небезпека посягання визначають межі припустимої шкоди при необхідній обороні.

Тому для правильного вирішення запитання про межі необхідності, потрібно оцінювати усі обставини справ в сукупності, а саме: 1) засоби, застосовувані при нападі; 2) стрімкість нападу й спосіб посягання; 3) на що посягає злочинець й важливість про «єкта посягання; 4) сили й можливості злочинця довести до кінця задуманий злочин; 5) сили й можливості особини, котра обороняється, його вік й фізичні сили; 6) засоби, застосовувані особою, котра обороняється.

При вчиненні посягання групою осіб тієї, хто обороняється має право застосувати до будь-кого із нападаючих такі засоби захисту, що визначаються небезпекою й характером дій усієї групи, до того числі, при нападі навіть й неозброєної групи осіб дозволяється використовувати зброю як засіб необхідної оборони (год. 5 ст. 36 КК України).

Частина третя з статтею 36 КК України встановлює, що «перевищенням між необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, Яка року відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Перевищення між необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цого Кодексу», а саме «умисне вбивство при перевищенні між необхідної оборони чи у разі перевищення заходів, необходимых для затримання злочинця» (ст. 118 КК України), чи умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення між необхідної оборони чи у разі перевищення заходів, необходимых для затримання злочинця (ст. 124 КК України).

Слід відмежувати стан необхідної оборони від стану психологічного афекту, тобто стану сильного душевного хвилювання. Афект страху є реакцією самозахисту. Він виникає від небезпеки посягання, що сприймається як загроза найбільш важливим благ, наприклад, життя. Оцінка небезпеки може бути перебільшеної, тобто помилкової. У цьому випадку особа не підлягає кримінальній відповідальності й допущене перевищення між необхідної оборони не може вважатися навмисним (год. 4 ст. 36 КК України). Наприклад, убивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання под впливом вчиненого насильства, може бути кваліфіковане як убивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України).

У двох випадках заподіяння тяжкої шкоди особистості при перевищенні між необхідної оборони розглядається як самостійний злочин. Це убивство при перевищенні між необхідної оборони (ст. 118 КК) й заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні між необхідної оборони (ст. 124 КК). За ці злочини передбачені значно более м «котрі санкції в порівнянні з санкціями за відповідні злочини, зроблені поза зв «язком з необхідною обороною, що викликано їхні мотивом (прагнення до захисту), метою (припинення посягання), із тім, що ці злочини мають у визначеній мірі змушений характер й відбуваються под впливом страху, для надійності припинення посягання. Доцільно було б б у ряді випадків перевищення між необхідної оборони орієнтувати суд на застосування умовного осуду чи на мотивоване зниження покарання нижче нижчої межі каральної санкції.

Важливим є запитання про ті, чи несе майнову відповідальність особа за заподіяння шкоди в стані необхідної оборони. Дане запитання знайшло свій відбиток у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду від 16 серпня 1984 р., де вказується, що з ст. 444 ЦК школа, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, відшкодуванню не підлягає.

Таким чином, правомірним за умів здійснення необхідної оборони є такий захист, що відповідає суспільно небезпечному нападу, не перевищує між необхідності та за своєю метою спрямований на захист законних прав та інтересів як особини, що є безпосередньою жертвою посягання, то й третіх осіб.

РОЗДІЛ 4. ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ У ДІЯЛЬНОСТІ ОВС.

На певних категоріях громадян лежить не лише моральний, але й й юридичний обов «язок оборонятися від злочинних нападів, серед які чільне місце займають працівники органів внутрішніх справ. Відмова від оборони в такому разі може утворювати самостійний склад злочину чи правопорушення — халатного ставлення до службових обов «язків чи дисциплінарній провині.

Законодавець визнав необхідну оборону активної, наступательною діяльністю. На наступательний характер необхідної оборони вказує ряд законів, що дозволяють застосовувати зброю для припинення посягань. У ст. 13, 14, 15, 15−1 Закону України «Про міліцію «говоритися, що працівники міліції мають право застосовувати спеціальні засоби, у тому числі й зброю, для відбиття нападу на громадян й співробітників міліції, для припинення завданого співробітнику міліції опору19. Отже, для більшості громадян можливість здійснення необхідної оборони є їхнім особистим правом. Відхилення чи відмова від використання цого права може призвести лише до морального осуду. Тоді як для працівників органів внутрішніх справ захист інтересів держави, суспільства, а також інтересів громадян — службовий обов’язок. У такому аспекті було б раціональним стало введення нової кримінально-правової норми — ст. 38 КК України, що виключає кримінальну відповідальність у зв’язку із заподіянням шкоди при затриманні особини, що вчинила злочин подібно до з статтею 39 Кримінального кодексу РФ.

Питання про допустимість оборони проти дій посадових осіб особливого значення набуває при розгляді справ про опір представнику влади чи представнику громадськості, й, зокрема про опір працівнику міліції, коли мало місце незаконне затримання ними громадянина. У випадках незаконних дій цих осіб, зроблений ними опір може при відомих умовах бути актом необхідної оборони. Проти незаконних дій представників влади чи громадськості, що виразились в насильстві над особою потерпілого, останній може оборонятися.

У юридичній літературі не висловлено заперечень про допустимість необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб, але й деякі вчені кримінального права вважають, що оборона проти таких дій можлива при наявності додаткових умів. Тому обмеження необхідної оборони проти неправомірних дій посадових осіб породжує презумпцію невинуватості їхнього дій, що приводити до обмеження права громадян на необхідну оборону.

Однак, характерним є тієї факт, що в умовах, коли правоохоронні органи нашої держави стикаються із труднощами при забезпеченню недоторканності особини, власності тощо, реалізація громадянами права на необхідну оборону набуває особливого значення й винна заохочуватися суспільством. Заборона громадянам оборонятися від злочинів полегшила б злочинцям скоєння таких суспільно небезпечних посягань. Саме в цьому аспекті прийняття правової норми, що врегулювало застосування інституту затримання злочинця та відповідним чином стимулювало його всебічне провадження у світлі реалізації державної комплексної політики боротьби зі злочинністю, винне покращити криміногенну ситуацію, що має місце на сучасному етапі розвитку України.

ВИСНОВОК.

Неправильне розуміння й застосування закону про необхідну оборону, що призводить до судових помилок, обмежує право громадян на законний захист й сприяє створенню обстановки безкарності хуліганів, грабіжників й інших антигромадських елементів, що викликає справедливе невдоволення громадян й ускладнює боротьбу зі злочинністю.

На довершення на ґрунті проведених узагальнень необхідно сформулювати рекомендації, що можуть сприяти более правильному розслідуванню й розгляду справ даної категорії в межах чинного законодавчого визначення необхідної оборони й перевищення її між: 1. При наявності про «єктивних ознак ситуації «напад — оборона «необхідно установити причину виникнення події, його ініціатора, наявність шкоди здоровий «ю в учасників інциденту й інші обставини, що істотно впливають на оцінку суспільно небезпечної події. 2. Необхідно дати діянню повну кримінально-правову кваліфікацію, що винна бути основою оцінки відповідних дій особини, Яка обороняється. 3. Необхідно враховувати, що необхідна оборона можлива лише проти посягань, вчинених активною дією, а випадки заподіяння шкоди при бездіяльності потрібно розглядати за правилами крайньої необхідності. 4. Необхідна оборона є суспільно корисною обставиною, тому заподіяння нападаючому певних збитків необхідно розглядати не як шкоду, а як змушений результат відбиття його суспільно небезпечного посягання, тому тієї, хто нападав, не повинний визнаватися потерпілим й завжди винне обговорюватися запитання про можливість притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинений злочин. 5. Під годину обговорення запитання про наявність чи відсутність перевищення між необхідної оборони судово-слідчі органи повинні оцінювати усі отримані обставини справ в сукупності. 6. При оцінці захисту від посягання варто пам «ятати, що нападаючий, має значні переваги перед тім, хто обороняється, що виражається в раптовості нападу, у можливості заздалегідь вибрати місце, годину, спосіб, знаряддя й жертву посягання. 7. Заподіяння наслідків по необережності не кримінально каране, тому варто завжди із «ясовувати суб «єктивну бік діяння особини, Яка оборонялося, пам «ятаючи, що відповідальність по ст. 118, 124 КК наступає при наявності наміру на заподіяння тяжких наслідків без будь-якої тих необхідності.

Доти ж законодавець доцільно додав у число обставин, що виключають злочинність діяння новий інститут, более деталізуючи уже наявний інститут необхідної оборони, а саме «затримання особини, що вчинила злочин». На шкода, до останнього години переважає думка про ті, що затримання особини, що вчинила злочин, є прерогативою діяльності органів держави, зокрема, представників органів міліції, що певною мірою звужує обсяг прав інших осіб; так саме застосування спеціальних засобів та методів, до того числі вогнепальної зброї, є пріоритетним напрямком діяльності лише органів міліції, що в умовах криміналізації суспільства є вкрай недоречним, адже розширення сфери діяльності окремих осіб, не міліціонерів, могло б покращити становище в сфері боротьби зі злочинністю.

Аналізуючи все вище зазначене, авторка у цілому погоджується із положенням, що визначає необхідну оборону уявну оборону, викладеному у у статтях 36, 37 Кримінального Кодексу України в редакції від 5 апреля 2001 року.

СПИСОК НОРМАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.

І. Нормативні акти 1. Загальна декларація прав людини. — До.: Укр. Правнича Фундація. Вид-во.

Право, 1995. — 12 з. — (Сер. «Міжнародні документи ООН із прав людини»). 2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Заради України 28 червня 1996 року. — До.: Україна, 1996. 3. Кримінальний кодекс України від 5 апреля 2001 року. — До.: Атіка, 2001. -.

168 з. 4. Цивільний кодекс України // internet 5. Збори кодексів Російської Федерації. Офіційні тексти. У 2-х томах.

— М.: Вид. група НОРМА-ИНФРА-М, 1998. 6. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1991 // internet 7. Про практику застосування судами законодавства, яку забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму.

Верховного суду України від 28 червня 1991 р. № 4//internet.

8. Про застосування судами законодавства, що забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного.

Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. N 16 // internet.

ІІ. Книжкові видання.

9. Баулін Ю. В. Обставини, виключають злочинність діяння. — Харков,.

Основа, 1991. — 350 з. 10. Гельфанд І.А., Куц Н. Т. необхідна оборона за радянським карному праву: Навчальний посібник. — До., 1962. — 46 з. 11. Козак В. М. Право громадян необхідну оборону. — Саратов, 1972. 12. Коржанський М. Й. Нариси кримінального права. — До.: ТОВ «Генезу», 1999. -.

208 з. 13. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студнтів юрид. вузів й фак. / За ред. П. С. Матишевського та ін. — До.: Юрінком Інтер,.

1997. — 512 з. 14. Кримінальне право України: Особлива частина: Підруч. для студентів юрид. вузів й фак. / За ред. П. С. Матишевського та ін. — До.: Юрінком.

Інтер, 1999. — 896 з. 15. Кримінальне право. Особлива частина: Підручник / Відп. ред. В.І.Шакун.

— До.: НАВСУ-«Правова джерела», 1998. — 896 з. 16. Михайленко В. П. Кримінальну це право України. Загальна частина. — До.: Ред.-изд. відділ МВС України в. — 260 з. 17. Михайлов М. П. Право громадян необхомую оборону. — М.: Госюриздат,.

1962. — 29 з. 18. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський.

М.Й. — До.: Атіка, Академія, Ельса-Н, 2001. — 656 з. 19. Паше-Озерский М.М. Необхідна оборона і крайня необхідність за радянським карному праву. — М.: Госюриздат. — 181 з. 20. Радянське кримінальна право: Частина загальна. У 18-ти вип. — М., 1961. — Вып.

9: Обставини, виключають суспільну небезпечність і протиправность діяння / Н. Д. Дурманов. — 1961. -45 з. 21. Соколов М. М., Чукаленков М. Г. Необхідна оборона. — М: Моск.

Рабочий, 1972. — 96 з. 22. Тишкевич І.С. Захист злочинних зазіхань. — М.: Госюриздат,.

1961. — 70 з. 23. Тишкевич І.С. Оборона від нападу злочинця. — Минск: Изд-во БГУ,.

1972. — 136 з. 24. Тишкевич І.С. Умови і межі необхідної оборони. — М.: Юрид. лит.,.

1969,. — 192 з. 25. Ткаченко В.І. Необхідна оборона у кримінальній праву. — М.: Юрид.лит.,.

1979. — 119 з. 26. Якубович М. Й. Питання теорії та практики необхідної оборони. — М.:

Юрид. літ., 1961. — 227 з. 27. Якубович М. Й. Необхідна оборона і затримання злочинця: Посібник слухачам. — М.: Знання, 1976. — 80с.

ІІІ. Публікації у книжкових та періодичних виданнях.

28. Заяць М. Місце органів внутрішніх справ у реалізації прав людини //.

Право України. — 1999. — N 9. — З. 29 29. Осадчий У. Співвідношення права на застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу та права на необхідну оборону, затримання злочинця в діяльності правоохоронних органів // Право.

України. — 1998. — N 4. — С.69−74. 30. Підкоритова Л. Кваліфікація перевищення між заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні // Право України. — 1999. — N 8. — З. 65.

ДОДАТОК 1.

ВІДМЕЖУВАННЯ ІНСТИТУТУ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ ВІД ІНСТИТУТІВ КРАЙНЬОЇ.

НЕОБХІДНОСТІ ТА ЗАТРИМАННЯ ОСОБИНИ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН | | | | |НЕОБХІДНА |КРАЙНЯ |ЗАТРИМАННЯ | | | | | |ОБОРОНА |НЕОБХІДНІСТЬ |ЗЛОЧИНЦЯ | |Правомірна в будь-яких |Правомірна лише за |Правомірна за наявності| |випадках. |відсутністю інших |законних підстав для | | |засобів ліквідації |затримання злочинця | | |небезпеки, що погрожує. |(ст. 106, 115 КПК | | | |України). | |Завдана школа може бути|Завдана школа винна |Завдана школа винна | |більшою, ніж можлива |бути меншою, ніж можлива|відповідати | |школа від злочину, але й |школа від злочину. |небезпечності посягання| |не понад між | |й неперевищувати | |необхідної оборони. | |заходів, необходимых для| | | |затримання злочинця. | |Шкода завдається |Шкода завдається не |Шкода завдається | |безпосередньо особі, |особі, Яка скоює напад, |безпосередньо особі, | |котра нападає. |а скажімо, третім |Яка затримується. | | |особам. | | |Небезпека винна |Джерелом небезпеки є |Може застосовуватись | |виходити лише від |стихийні сили природи, |лише после того, як | |суспільно небезпечного |тварини, а також |наявні підстави вважати| |нападу людини. |суспільно небезпечні дії|особи, винної у | | |людини. |вчиненні злочину, в | | | |тому числі й после | | | |скоєння посягання. | | | |Обов'язковою метою | | | |затримання злочинця є | | | |доставлення його | | | |відповідним органам | | | |влади. |.

———————————- [1] Див.: Дурманов Н. Д. Поняття злочину. М.-Л., 1948. — С. 4. [2] Див.: Баулін Ю. В. Обставини, виключають злочинність діяння. Харків, 1991, С. 13. 3 Якубович М. Й. Необхідна оборона і затримання злочинця: Посібник для слухачів. — М.: Знання, 1976. — З. 7.

5 Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студнтів юрид. вузів й фак. / За ред. П. С. Матишевського та ін. — До.: Юрінком Інтер, 1997. — С.200.

6 Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина Загальна: Курс лекцій. — С.219.

7 Михайленко В. П. Кримінальну це право України. Загальна частина. — К., 1995. — С.109.

10 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. вузів й фак./За ред. П. С. Матишевського. — С.201 11 Див.: Про практику застосування судами законодавства, яку забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 р. № 4. — п. 3//internet.

12 Див.: Про практику застосування судами законодавства, яку забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 р. № 4. //internet 13 Там саме. 16 Якубович М. И. Необхідна оборона і затримання злочинця. — М.: Знання, 1976. — З. 13.

17 Про практику застосування судами законодавства, яку забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 р. № 4. //internet.

18 Про практику застосування судами законодавства, яку забезпечує декларація про необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 р. № 4//internet.

19 Див.: Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1991 року // internet.