Метафора як засіб конструювання іміджу політика

Розглядаються основні підходи до визначення функціональних особливостей політичних метафор. У тексті акцентується увага на основних способах використання політичних метафор як символічної структури у мовленнєвих практиках політиків.

Ключові слова: метафора, політика, політик, політична мова, імідж.

Моделювання сучасної політичної ситуації відбувається завдяки особливостям політичної мови, адже вона володіє великою кількістю способів подачі інформації з метою впливу на свідомість, серед яких чільне місце посідає політична метафора. Вона є багатофункціональною, але основним її спрямуванням є створення символічної моделі політики, що забезпечується шляхом перенесення значення предмета на політичне явище. Цим власне і забезпечується реалізація принципів панування й підкорення з метою легітимізації дій політичних правлячих сил. Функціонування маніпулятивного ефекту політичної метафори необхідно розглядати у процесі створення іміджу політика; також на рівні однієї держави, як конкретний елемент ідеології, задля створення внутрішньополітичного ореолу символічності політичного процесу (електоральний процес, панівна ідеологія); як механізм створення дискурсу у межах глобального політичного простору (створення міжнародних стереотипів шляхом впливу медіа-ресурсів). У даній статті акцентується увага на першому випадку використання метафор. Надійність метафоричного перенесення характеристик об'єкта впливу набувається завдяки наявності як раціонального, так і ірраціонального компоненту політичної діяльності, що збільшує вплив на людські почуття та емоції. Моделювання політичного простору пояснюється за допомогою теорії психосемантичного впливу, яка наголошує на зв’язку метафори з процесом мислення. У цій концепції свідомість являє собою сукупність понять і образів (відокремлених інформаційних комплексів), що відомі індивіду й становлять альтернативне поле для вибору тієї чи іншої моделі поведінки. Проте у наукових колах західних країн поширеною є думка про те, що метафори варто розглядати лише під конкретним кутом зору. Такі думки виключають системний аналіз метафори. Одну думку, яка сформувалась у наукових колах, презентує у главі «Виявлення та оцінка метафори: дискурс про реформу ЄС» дослідник Дж. Петерсон. Він пояснює, що політична метафора у контексті іміджу політика та конкретної держави не розвинена методологічно, тому він пропонує метод, за допомогою якого метафори розглядаються під кутом зору міжнародної діяльності.

Проте Йохен Вальтер і Ян Хелмінг, в «Дискурсивному аналізі метафори: будівництво Європи» доводять, що мова є більш концептуальною, а також важливою в конструюванні соціальної реальності. Лінгвістичний поворот у соціальній та культурній науці нехтує фундаментальним розумінням реальності. Не тільки те, що ми говоримо, є вирішальним, але також, як ми це говоримо. Метафори, таким чином, відіграють особливо важливу роль у побудові реальності. Таку ж думку поділяють дослідники Волтер і Хелмінг. Вони доводять, що теорією дискурсу взаємодії та теорією метафори для того, щоб розробити нову методологію, вони створюють ескізи для аналізу метафори як макрорівні дискурсу, так і макрорівні метафори. Таку тезу вони доводять у своїй останній книзі, яка стосується механізмів європейської політики. Шарлотта Фрідольфсон в статті «Політичний протест і метафора» досліджує використання метафор, зокрема в процесі створення гендерної нерівності, в описовій частині, що структурувати розуміння політичного протесту в Швеції. Дві події, які займаються там з європейської політики служать для неї тематичними досліджень. Одним з них є альтернативною глобалізації демонстрації руху на саміті ЄС в Гетеборзі 2001, де протестуючим були характерні використання метафор як певний тип живого організму, який наводив приклади тваринного, природного явища. Також вони використовували дискурс війни, щоб надати особливості активістам та «інакшості» .

Особливості політичної метафори як символічної структури мови політика аналізують дослідники напрямку нериторичної парадигми. У риториці традиційно, починаючи з античних авторів і до сучасних концепцій, метафора розглядається як фігура мови, що використовуються, поряд з іншими риторичними прийомами, цілі впливу на адресата. З трьох категорій класичної риторики — логосу, етосу і пафосу — метафора є частиною останньої, тобто належить до пафосу. Саме пафос «відповідає» за способи мовного вираження, що сприяють, кажучи сучасною мовою, реалізації комунікативного наміру оратора, яке може полягати в тому, щоб переконати аудиторію у своїй правоті, спонукати її до дій або, навпаки, до апатичних настроїв. При цьому, як розуміли давні ритори, першорядну важливість має емоційно-психологічний вплив. Емоційно-насичена мова має більшу силу впливу, ніж мова, позбавлена експресивності. Цей факт добре відомий політикам, тому в своїх виступах вони охоче використовують різноманітні риторичні прийоми, в тому числі і метафору. Риторичний напрямок акцентує увагу на досягненні за допомогою політичної метафори образності мови, що використовується з метою впливу на масову свідомість. Дослідження у рамках даного підходу більше стосувалися кризових ситуацій, зокрема використання маніпулятивного потенціалу публічного мовлення під час війни (мілітаристські метафори), виступи політиків під час виборчої кампанії. Дані проблеми розроблялися вченими — Р. Айви, Р Д. Андерсон, Р Карпентер, М. Осборн, В. Ріккерт, С. Томпсон тощо).

Наслідуючи античний канон і деякі, добре розроблені фрагменти теорії, неориторика приймає на себе і масу невирішених в класичній риториці проблем. Серед них, насамперед, питання про змістовне наповнення центральних понять риторики: аргументації, впливу, переконання.

У вітчизняній науці проблематика мовної дії на адресата досліджувалася в рамках теорії мовної діяльності А. Н. Леонтьєва. В основі цієї теорії лежить думка про несамостійність мови, її підпорядкованості цілям тієї діяльності, заради якої вона розгортається.

Мова розглядається не тільки і не стільки як засіб передачі повідомлень, а як засіб управління діяльністю людей — в тому сенсі, що саме управління діяльністю співрозмовника становить кінцеву мету мовного спілкування, по відношенню до якої передача повідомлення — лише засіб. Мовний вплив визначалося як «регуляція діяльності однієї людини іншою за допомогою мови», при цьому відрізнялося мовленнєвий вплив в широкому сенсі і у вузькому сенсі. Під мовним впливом в широкому сенсі розумілося будь мовне спілкування, взяте в аспекті його цілеспрямованості, цільової обумовленості. Мовний вплив у вузькому сенсі - це мовне спілкування в системі засобів масової інформації або в агітаційному виступі безпосередньо перед аудиторією. Саме воно було предметом теоретичних і експериментальних досліджень вітчизняних лінгвістів і психологів, що спиралися на теорію мовленнєвої діяльності А. Н. Леонтьєва [2, с. 55]. Лише в останні роки виник інтерес до комунікативних стратегій і тактик, в тому числі аргументативні. Зокрема, почала розвиватися досить популярна на Заході галузь, яка знаходиться на межі досліджень політичного дискурсу і теорії аргументації, що вивчає мовні стратегії політиків на матеріалі їхніх публічних виступів, участі в дебатах тощо. Великий внесок у розробку цього наукового напряму зробив німецький дослідник Н. Луман, основні положення якого можна вивчати відповідно до праць «Влада», «Що таке комунікація». Автор стверджує, що за допомогою мови здійснюються такі процеси, як створення невизначеності ситуації та пропозиція підвладним зрозумілої альтернативи деякого рішення, яке породжує визначеність ситуації. Це досягається певним формулюванням повідомлення, яке трансформує відому інформацію за допомогою мовленнєвих структур, з метою легітимації політичних ідей. Тобто Н. Луман наголошує на маніпулятивному аспекті політичної комунікації, адже мова володіє цілим спектром методик для формування установок у масовій свідомості [3, с. 170].

Політологічний словник визначає імідж політика як образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб з метою популяризації, політичної реклами, який закріплюється у масовій свідомості [3, с. 228]. Важливою особливістю політичного іміджу є те, що він переважно емоційно забарвлений, апелює до почуттів і волі. Використання мовного аспекту для формування ідиостилю політика важливе, адже, за визначенням Фуко, влада існує в мовній оболонці, примушує сприймати заздалегідь сформовану форму бачення явищ. Політик, як правило, виступає в ролі символу, що значно полегшує вироблення реакції на його поведінку в населення, оскільки відпадає потреба кожного разу по-новому дешифрувати його дії. Найкращим засобом створення символічного образу слугує метафора, яка нерідко застосовується в публічних виступах [5, с. 78].

Використання метафори допомагає формувати відповідний стереотип сприйняття лідера, покликаного в концентрованій формі відображати суть людини чи партії [3, с. 235]. Це, перш за все, спрощене уявлення про суб'єкта політики, яке відбувається завдяки схильності людей до спрощеного мислення, а також прагнення виразити абстрактні поняття в конкретних образах. політичний мовленнєвий легітимація психіка Використання метафори спричинює формування умовних ярликів, які поширюються на весь процес сприйняття діяльності конкретного політика, формуючи пс евдореальність.

Доцільним у такому ракурсі буде вказати на висновки, які були зроблені у межах дослідження тендерних аспектів мовлення політиків. Отже, жінки-політики віддають перевагу гармонійній комунікації, мета якої - акцентувати спільність позицій, поглядів, виявляти солідарність та надавати підтримку. Конфліктні емоції у них виявляються переважно для самозахисту та підтримки товариша по партії, а не для ствердження власного іміджу, адже віддають перевагу диспуту, у процесі якого йде пошук істини, або переговорам, у яких намічається план дії. Жінки практикують більш діловий, продуктивний підхід, який сприяє успішному розв’язанню спорів. При цьому мовні засоби спрямовані на толерантне сприйняття опонента.

Було визначено, що закономірною для жінокполітиків є більша образність та емоційність, наприклад, не кожен політик-чоловік може дозволити собі фразу «Абхазія і Південна Осетія — це частина нашого серця», як це може зробити «залізна леді грузинської політики» Ніно Бурджанадзе.

Існують випадки прояву слабкості, сентиментальності. Таким прикладом є створення образу мученика під час промови на Майдані звільненої Юлії Тимошенко 25 лютого 2015 року. Вона намагалась представити це як символічну структуру — її звільнення як політичного в’язня авторитарного режиму сприяло перемозі свободи. Важливо відзначити, що Юлія Тимошенко, за звільнення якої постійно виступали європейські політики, як і в підтримку Євромайдану в Києві, намагалась створити символічний наратив з себе як політичної фігури. Варто відзначити також, що в України сформувався специфічний символ політичного лідера як месії та богообраного, який повинен бути мучеником, що страждає за весь народ. Від цього йде постійний перенос відповідальності на державу та президента, уряд, парламент, яким народ делегує свої повноваження. Лідеру ВО «Батьківщина» не вдалось реалізувати такий образ на сцені Майдану саме тому, що у нього були свої лідери та стихійна структура самоврядування.

Проте іншим прикладом виступає риторика «залізної леді» Маргарет Тетчер, яка у своїх промовах апелювала до військової тематики, особливо активно вживаючи військові метафори під час боротьби з тероризмом. Лідер часто наголошувала на тому, що вона зовсім не «слабка стать», відрізнялась жорсткістю та строгістю, але її девіз «Одяг успіху» свідчив про жіночність та стиль, за що потім Міттеран сказав про М. Тетчер: «У неї очі Калігули, а вуста Мерлін Монро». Тетчер завжди виголошувала промови з відповідним гнусавим акцентом, характерним для вищого суспільства. Відома її цитата «Бути могутньою — бути справжньою леді. Якщо вам доводилося нагадувати про це людям, то ви нею не є точно». У своїх промовах лідер консерваторів використовувала стислі й чіткі висловлювання, відрізнялась ввічливим тоном, принциповістю висловлювань, що свідчить про твердість характеру, здатність проводити свої рішення попри спротив.

Маргарет Тетчер використовувала у своїх політичних промовах як позитивні, так і негативні метафори. Щодо негативних метафор, то у своїй передвиборчій кампанії 1979 року вона ототожнювала правління Лейбористської партії, яка підвищила податки і не дає розвиватись малим підприємствам, з довготривалою хворобою, яку варто лікувати.

Політичних опозиціонерів політик порівнювала з руйнівниками, називаючи їх «чужі», чим акцентувала на політиці як полі битви. Такий прийом був виправданий, адже за своєю психологією люди віддають перевагу табору переможців, ким вважала себе «залізна леді». При цьому, структура суспільства порівнювалася зі структурою людського тіла, а поява нових політичних та економічних установ — з народженням дитини.

Чоловіки більш схильні до конфліктної комунікації, вони значно частіше, ніж жінки, намагаються перевести конфлікт з ділового на міжособистісний рівень. Чоловіки, як правило, персоніфікують політичні суперечності, ідуть шляхом ескалації конфлікту, розпалювання ворожнечі, що перешкоджає успішному розв’язанню проблем.

Аналіз метафор у публічних виступах політиків дає змогу визначити основні символічні образи політичних акторів: «своя людина», «хазяїн», «сильна рука», «месія», «патріот-державник», «залізна леді», «сіра мишка» .

Використання політичних метафор у процесі конструювання політики сприяє виконанню двох функцій: повідомленню про події та впливу на громадську думку.

Слушним є дослідження американського вченого Р. Д. Андерсона, який стверджує, що за зміни авторитарного дискурсу влади на демократичний у масовій свідомості руйнується уявлення про кастову єдність політиків і знищується ідея про їх відокремленість від народу. Дискурс нової політичної еліти елімінує характерне для авторитарного дискурсу наділення влади позитивними ознаками, зближується з «мовою народу», але виявляє значну варіативність, що сприятиме плюралізму думок у новому суспільстві. У демократичному суспільстві, на думку дослідника, мовні засоби політичної ідентифікації еліти спрямовані на співвіднесення себе з народом [2, с. 25].

Отже, трансформація політичного режиму спричиняє зміну «вертикальних» метафор на «горизонтальні», які передбачають діалогічний характер, використання слів «широкий спектр», «ліві», «праві», «прихильники», «противники». З появою орієнтаційних метафор «лівий» і «правий» у населення з’явилася свобода політичного вибору, можливість «горизонтальної» самоідентифікації з політиками тих чи інших переконань, що, на думку дослідника, служить свідченням демократизації суспільства.

Безперечно, у демократичному суспільстві метафори широко застосовуються, але найбільшою мірою їх маніпулятивний потенціал реалізується в тоталітарних суспільствах, де дискурс має ознаки суб'єкт-об'єктного характеру, а свідомість набуває монологічних рис, чим і зумовлюється маніпулятивний характер образності мови.

Дослідники Дж. Лакофф і М. Джонсон вважають, що політичні ідеології будуються за допомогою метафоричних термінів.

Зміст політичної метафори складають сучасні варіації традиційної фольклорно-оповідної форми комунікації. Акцентуючи увагу на його пояснювальній функції, варто наголосити на тому, що він являє собою структуровану, упорядковану у відповідній послідовності форму подачі політичної інформації. Отже, аналіз політичних наративів необхідний для виокремлення нових етапів дослідження політико-комунікативного процесу, від якого залежить інтенсивність політичного дискурсу в обговоренні ключових проблем суспільства.

Останнім часом політологія зацікавилася легітимізуючою функцією метафор, що пов’язана з наративами. За Шегал, «політичний наратив являє собою текст лозунгового типу, що являє собою у якості понятійного ядра ключові концепти актуального політичного дискурсу» [5, с. 87]. На відміну від лозунгу, міні-текст наративу вміщує розгорнутий текст культури. Отже, він відрізняється ясністю та простотою, доступністю для розуміння, що робить його важливим інструментом політичної влади.

На думку Г Почепцова, наративи та політичні метафори функціонують як інтерпретаційні стабілізатори, оскільки вони формують на глибинному рівні потрібний погляд на фізичну реальність.

Функцію психологічної компенсації як політична метафора, так і наратив виконують під час кризових ситуацій, частіше пов’язаних з військовими діями. Аналогічну ситуацію продемонстрували дві війни Росії з Чечнею. У першій війні чеченські солдати в численних інтерв'ю називались «борцями за свободу Ічкерії», що вказувало на наратив та його інтерпретацію. Натомість у другій чеченській війні, яка стала переможною для Росії, у ЗМІ солдати називалися «моджахедами» або «сепаратистами», що посилювало негативне сприйняття солдат протилежного табору.

Висновки:

• — політична метафора є потужним механізмом конструювання політики як на локальному, у межах однієї країни, так і на глобальному рівні, а тому виконує наступні функції:
  • 1. Сприяє легітимації дій політичних сил суспільством.
  • 2. Сприяє формуванню необхідної правлячим колам суспільної оцінки їх діяльності.
  • 3. Формує сталі образи, стереотипні уявлення у населення з тим, щоб не дешифрувати політичну поведінку щоразу.
  • 4. Акумулює культурні та історичні особливості суспільства.
• — елементи абстрактності, двозначності, наявні в літературних прийомах політичного мовлення політика, сприяють формування стандартного сприйняття його на політичній арені, що чітко укорінюється в масовій свідомості;
• — політична метафора завдяки своїй історичній природі охоплює весь спектр особливостей національної культури, що активує масове безсвідоме, а тому правильно організований вплив на цю сферу людської психіки зумовить підтримку політичних дій;
• — за своїм характером метафора універсальна та інтернаціональна, але водночас динамічна;
• — маніпулятивний вплив за допомогою літературних засобів політичної мови відбувається через ЗМІ, зокрема, інтерв'ю, публічні виступи, новини, політичні так-шоу тощо;
• — політична метафора проявляється на міжнародному рівні у глобальних засобах масової комунікації.

Список використаних джерел

• 1. Андерсон Р Д. Каузальная сила политической метафоры / Р Д. Андерсон. — Е., 2006. — 92 с.
• 2. Баранов О. М. Російська політична метафора: матеріали до словника / О. М. Баранов, Ю. М. Караулов. — М., 1991. — 145 с.
• 3. Будаев. Могут ли метафоры убивать? Прагматический аспект политической метафорики / Э. В. Будаев. — Политическая лингвистика. — № 20. — Екатеринбург, 2009. — 74 с.
• 4. Луман Н. Власть / Пер. с нем. А. Антоновского. — М.: Праксис, 2001. — 256 с.
• 5. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник: В. П. Горбатенко. — К.: Генеза, 2004. — 497 с.
• 6. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов. — М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. — 656 с.
• 7. Ричардс А. А. Философия риторики / А. А. Ричардс. — М.: Прогресс, 1990. — 67 с.
• 8. Серль Д. Р Метафора / Д. Р Серль. — М.: Прогресс, 1990. — 357 с.
• 9. Стоун Д. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень / Д. Стоун. — К.: Вид. дім «Альтернативи» ,
• 2000. — 304 с.
• 10. Шестопал Е. Б. Восприятие образов власти: политикопсихологический анализ / Е. Б. Шестопал // Полис. — 1995. — № 4.
• 11. Шестопал Е., Евгеньева Т., Пищева Т. Политическая психология. Хрестоматия. — Аспект Пресс Москва, 2011. — 432 с.
• 12. Lakoff G. The Contemporary Theory of Metaphor / G. Lakoff. — ed. A. Ortony. — Cambridge, 1993. — 250 p.