Проблема залучення іноземних інвестицій у економіку РФ

Велике зацікавлення наших політиків і економістів нашої країни викликає тяжке становище над ринком інвестицій. У цьому реферативной роботі автором представлено думки кількох економістів, що відбивають ту ситуацію, що склалася нашій країні. Усі вони пропонує свої шляхи розв’язання проблеми. Хто ж інвестиції? І чи потрібні вони взагалі? У нашій країні приваблює капітал у вигляді прямих і портфельних інвестицій, в вигляді позичкових капіталовкладень і шляхом розміщення облігаційних позик на міжнародному ринку капіталів. Попри зниження частки прямих інвестицій у загальному розмірі іноземних капіталовкладень наша економіку до 27,7% у першій половині 1996 року, проти 1991 роком, цій формі залучення капіталу залишається домінуючою. Прямі інвестиції щоб забезпечити іноземних інвесторів декларація про управління підприємством, є переважно внесок у статутні фонди спільних підприємств і кредити, одержані від зарубіжних співвласників підприємств. На середину 1996 року накопичений обсяг прямих іноземних інвестицій становила близько 8 млрд. доларів — і приблизно 3 трлн рублів. У зв’язку з приватизацією державної власності, акціонуванням підприємств у країні створено передумови для іноземних портфельних інвестицій. У 1991;1993 рр обсяг портфельних інвестицій оцінювався 60 млн. доларів. З 1994 року простежується тенденція до підвищення їх імпорту Росію. Максимального рівня обсяг замовлень придбання акцій російських деяких підприємств сягнув у серпні 1994 року, склавши 500 млн. доларів. Нині для іноземних інвесторів дана форма капіталовкладень наша економіку належить до ризиковим інвестиціям. За оцінками західних брокерських фірм, закордонні інвестори, які раніше придбали акції російських деяких підприємств, втратили в останній квартал 1994 року необхідно близько 75% вкладених сум з за падіння курсової вартість цих цінних паперів. Але портфельні інвестиції залишаються однією з найбільш прибутковими перспективних форм капіталовкладень в окремі галузі нашої економіки, насамперед у зв’язок, телекомунікації, харчову, деревообробну, цементну. За даними статистики, у першій половині 1996 року обсяг зарубіжних портфельних інвестицій становив 20,4 млн. доларів — і 5,2 млрд. рублів. Більшість валютних інвестицій припадала на вкладення короткострокові цінних паперів, а карбованцеві інвестиції направлялися переважно на придбання акцій російських компаній. Останніми роками у світовій економіці простежується тенденція до зростання залучення капіталу позичкової формі. Експорт позичкового капіталу здійснюється виключно як з державної, і по приватної лінії, на пільгових і численних комерційних умовах. Це державна допомогу, кредити на здійснення конкретних інвестиційних проектів, технічна допомогу, експортні кредити, облігаційні позики й ін. Більшість позичкових інвестицій посідає організації, великі банки, національні фонди економічної співпраці з зарубіжними країнами й ін. Більше жорсткі умови позик і кредитів пропонують приватні банки і державні організації при кредитуванні експортних поставок. З огляду на комерційні умов (термін кредиту, пільгових період, рівень відсоткової ставки), найкращими є кредити міжнародних фінансових громадських організацій і двостороння допомогу розвитку. З огляду на це будується залучення позичкових інвестицій нашою державою. У червні 1992 року — Росія вступив у міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Кредитне співробітництво МБРР зі країнами-позичальниками будується з урахуванням затверджуваною кожної країни стратегії. Нині діюча стратегія для Росії було прийнято у червні 1995 року; вона передбачає можливість отримання щорічно 6−7 кредитів у сумі 1,2- 1,5 млрд доларів. На початок 1996 року, між Росією і МБРР підписано 20 угод про позиках на фінансування проектів, у різних секторах економіки, 17 їх загальну суму 4,2 млрд доларів почали працювати. Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР) — єдина міжнародна фінансова організація, членом одним із засновників якої було СРСР. Офіційно банк розпочав операціям у квітні 1991 року. Діяльність його спрямовано сприяння структурну перебудову економіки у державах Східної Європи, Росії та інших країн СНД. Мандат ЄБРР передбачає переважне (щонайменше 60%) спрямування його фінансових ресурсів ось на підтримку діяльності недержавних комерційним структурам, причому проекти що така має здійснюватися без державних гарантій. Розмір акціонерного капіталу ЄБРР становить 10 млрд екю (понад 13 млрд доларів). Квота Росії визначена у 40 тисяч акцій, чи 4% оплаченого капіталу (близько 150 млн доларів), що уможливлює свого представника у раді директорів банку. Стратегією діяльності банку відношенні Росії визначено: сприяння розвитку промислових підприємств; підтримка фінансового сектора; розробка енергетичних ресурсів; підтримка інфраструктурних об'єктів. На початку 1995 року правлінням банку схвалений 41 інвестиційний проект із загальною сумою капіталовкладень у вигляді 1,2 млрд доларів. З урахуванням виділення коштів іншими міжнародними фінансовими організаціями, фінансування цих проектів знадобиться в сукупності до 3 млрд доларів. У міжнародний валютний фонд (МВФ) Росія вступив у 1992 року, а 1993 року отримала перший позику підтримку економічних реформ у вигляді 1,5 млрд доларів. Кошти були використані фінансування дефіциту державного бюджету та взагалі до створення золотовалютних резервів. 1995;го року Росія отримала запрошення від МВФ резервний стабілізаційну позику у вигляді 6,3 млрд доларів, кошти було також використовуватимуться фінансування дефіциту державного бюджету та взагалі поповнення валютних резервів. У 1996 року було узгоджена сума кредиту — 10,2 млрд доларів. Міжнародна фінансова корпорація (МФК) — незалежний член МБРР, працює на мікрорівні, фінансуючи недержавні програми, безпосередньо окремі підприємства, компанії, банки та інших. Росія офіційно увійшла у МФК у квітні 1993 року. Початок діяльності Корпорації у Росії поклали проекти фінансування підприємств нафтогазової промисловості: кредит в розмірі 70 млн. доларів — розробці Ардалинского нафтового родовища в Тимано-Печорском регіоні (60 млн дол) і підвищення продуктивності існуючих нафтових та газових свердловин за фракціями нафти на Томській області (10 млн дол). У 1994 року МФК відкрила кредитну лінію у вигляді 15 млн доларів Міжнародному московському банку на кредитування малих та середніх підприємств. Існує й нову форму залучення іноземного капіталу — випуск і розміщення єврооблігацій (євробондів). Єврооблігації служать тим самим цілям, як і Державні казначейські облігації (ДКО) і Облігації федерального позики (ОФЗ), з допомогою фінансується дефіцит державного бюджету. Залучення фінансових ресурсів шляхом емісії єврооблігацій значно вигідніше для Росії, ніж випуск ДКО та інших видів боргових зобов’язань для внутрішніх інвесторів. Випуск єврооблігацій одна із способів зниження страхового ризику для іноземних інвесторів. У 1997 року планується залучити з європейського ринку приблизно сумі 1,3 млрд доларів. Зазначимо думку У. Адрианова, доктора економічних наук. Він вказує, що У 1994 році відбулося радикальне на зміну структури іноземних інвестицій. У наше економіку було близько 2 млрд доларів, переважно у паливно-енергетичний комплекс — 49,5% (521,7 млн доларів). Решта — 9,8% (103,0 млн долларов)-в торгівлю і громадське харчування, 5,6% (5,9 млн дол) — у житлове будівництво, 4,7% (49,5 млн дол) — в целюлозно-паперову промисловість, 4,3% (43,4 млн дол) — в машинобудування металообробку, 26,1% (276,7 млн дол) — інші галузі. Галузеве розподіл зарубіжних капіталовкладень у економіку Росії у 1995 року свідчить про певної диверсифікації сфери докладання іноземного капіталу і зміні пріоритетів для інвесторів. У першій половині 1996 року в перше місце галузевому розподілі іноземних інвестицій вийшли кредитно-фінансова сфера страхування (27,3%) частку харчової промисловості доводилося 7,9%, паливно-енергетичного комплексу- 7,8, торгівлі, і комунального харчування — 6,7, машинобудування і металообробки — 5, деревобрабатывающей і целюлозно-паперової промисловості - 4,6 науку й наукового обслуговування — 1, будівництва — 0,5%. Останніми роками підвищений інтерес виявляють іноземні інвестори вкладенню капіталу розвиток засобів зв’язку й телекомунікацій. У цей час над ринком зв’язку спостерігається своєрідний бум. За кількістю великих проектів у галузях комунікацій ми випереджаємо багато країн світу. Іноземні інвестиції у розвиток телекомунікаційних систем склали: в 1993 року — 300 млн дол, 1994 року -500 млн дол, в 1995 року — 512 млн дол, 1996 року — 750 млн доларів. Аналіз регіонального розподілу імпорту іноземного капіталу, проведений У. Адриановым, показує, частка Москви у загальному обсязі іноземних капіталовкладень збільшилася до 56,6%, тоді як і інших регіонах — скоротилася, склавши: Тюменська обл — 4,6%, Республіка Татарстан — 4, нижегородська обл — 2,9%, Самарська обл — 2,6%, СанктПетербург — 2,4%, Сахалінська обл — 2,1%, Томська обл — 1,9%. Він також просить привернути нашу увага фахівців і в інший аспект регіонального розподілу зарубіжних капіталовкладень. Як-от, майже всі регіони, заявивши створенні вільних економіч-них зон, не входить у число пріоритетних для іноземних інвесторів, оскільки оголошення цих зон не підкріплюється реальними правовими гарантіями і економічними стимулами для зарубіжних вкладників. Основний організаційної формою діяльності іноземного капіталу є спільні підприємства. Найбільше спільних підприємств створено з участю капіталу з промислово розвинутих країн, передусім США -1433, Німеччини — 1141, Великобританії - 557. Сума вкладів іноземних учасників в акціонерний капітал спільних компаній на середину 1995 року становить близько 3,5 млрд доларів. Частка іноземного капіталу спільних підприємствах дорівнює загалом 35−45%, простежується тенденція до зростання, що пов’язані з пільгами при оподаткуванні. Розглянемо думка кандидата економічних наук, директора Московського філії Восточно-Сибирского комерційного банку, У. Плакина. «…Однією з найнесприятливіших тенденцій розвитку Росії є триває спад в інвестиційної сфері. За років (1990;1995 рр) обсяг інвестицій у господарство скоротився на 86%. …Спад в інвестиційної сфері залишається глибшим, ніж у в промисловості й народному господарству цілому. Можна констатувати, у країні розвернувся великомасштабний інвестиційну кризу. …» У. Плакин вказує, що його основними визначальними ознаками є: різке зменшення кількості обсягів інвестицій і перетік інвестицій у сировинні експортоорієнтовані галузі. Це погіршило структуру економіки та поставило під загрозу національну і економічної безпеки країни. Необхідними передумовами великомасштабного припливу іноземних інвестицій на російську економіку, на думку У. Плакина, є зміцнення законодавчої бази і правових гарантій для іноземних інвесторів, спрощення і де бюрократизація механізму взаємодії із зарубіжними партнерами. Як конкретних заходів у цьому напрямі він називає якнайшвидше прийняття новій редакції законів про іноземних інвестицій і розділі продукції, законів про вільні економічні зони, про концесії і свій відбиток у Земельний кодекс права приватної власності іноземців на землю. І ще одне думка — думка У. Студенцова, мало ніж збігалася з вищевикладеними. Він звертає багато уваги як на щодо невеличкі обсяги іноземних інвестицій, а й у сам їх характер. У. Студенцов зазначає, що успішний розвиток іноземними інвесторами експортних виробництв й створення конкурентного середовища йдуть однобоко. Іноземні інвестори беруть участь у виробництві сировини й напівфабрикатів, але неохоче вкладають кошти на машино-и приладобудування. Але інтереси економічних суб'єктів не збігаються з загальнонаціональними. Ще вони розходяться в зарубіжних партнерів із загальнонаціональними інтересами приймаючої країни. За ступенем їхнього збіги слід розрізняти сумлінних, несумлінних і псевдоинвесторов. Тільки діяльність сумлінних іноземних інвесторів надає позитивний ефект на країни, импортирующей капітал. Проте, У. Студенцов стверджує, що несумлінність часто вже не преднамеренна, а ситуационна: просто користуються непродуманістю і недосконалим законодавством, непроясненням деяких адміністративних процедур, плутаниною, корумпованістю посадових осіб тощо. Несумлінне поведінка може мати і попереджувальний характер, випливати з очікування порушень домовленостей із боку партнера, влади країни-реципієнта та інших. У процесі придбання російських підприємств несумлінне поведінка іноземного інвестора приймає різноманітні форми. Це, по-перше, спекулятивна купівля підприємств (акцій) із єдиною метою наступної перепродажу. По-друге, прагнення короткотерміновому вилучення прибутку за будь-яку ціну. Це можливо через ту причину, що довгострокові вкладення видаються занадто ризикованими, тому ставка робиться на жорстку економію витрат, і якщо і інвестиції, те з коротким терміном окупності. Здійснення таких задумів може загрожувати підприємству ерозією його соціальній сфери, масовими звільненнями, деградацією виробничої бази й т.п. По-третє, закриття і згортання промисловості з єдиною метою перенесення його з кордон та обмеження пропозиції, щоб забезпечити велику вигідність зарубіжних підприємств. По-четверте, придбання підприємства виключно заради ноу-хау із втратою російським діловим співтовариством пріоритету у областях на світовому і на внутрішньому ринку. По-п'яте, перетворення російського підприємства у технологічний придаток зарубіжної компанії, нездатний до розвитку шляхом, обмеження і згортання НДДКР, перекладу їх національною до інших держав. І, нарешті, по-шосте, покупець може переслідувати замість економічних, а воєнних цілей, коли, використовуючи них варто відповідне відомство тій чи іншій країни. Всі ці дії тій чи іншій мері можна запобігти, але «ціна» такий недобросовісності й зусиль з виправленню її наслідків може бути велика. У. Студенцов наводить кілька прикладів несумлінного поведінки іноземних інвесторів. «…Тотального поширення набула практика придбання компаніями однієї країни підприємств з метою обмеження останніми експорту до ринків, „контрольовані“ покупцями. За свідченням журналу „Бізнес централ юроп“, західноєвропейські компанії скуповують цементні підприємства країн Центральної Європи пов’язано з єдиною метою збереження своїх монопольних позицій західних ринках. Вони, стверджує журнал, „перешкоджатимуть конкуренції, зберігати місцеві монополії і підтримувати високі ціни“. І не дивно, адже, роздрібні ціни на всі цемент, наприклад, у Німеччині вдвічі вище, ніж у Чехії. За даними Роскоммаша, акції машинобудівних підприємств купуються іноземними фірмами (через російські підставні) переважно з метою виведення його з зовнішнього ринку як конкурентів. Часто закордонні партнери порушують інвестиційні й інші зобов’язання. Яскравий приклад гучна історія співробітництва московської швейної фабрики „Більшовичка“ з англійської фірмою „Иллингуорт Морріс“. У 1993 року остання за суму (92 тис. доларів), обіцяючи здійснити „інвестиційну програму“ на модернізацію устаткування, організувати власну дилерську мережу, і навіть низку інших зобов’язань, отримала 49% акцій підприємства. І жоден їх був виконано. У межах транснаціональних компаній мінімізація витрат і максимізація доходу здійснюються безвідносно до національної та територіальної приналежності які входять у них окремих підприємств. Це означає, що перехід до такої компанії контролю за російським підприємством здатний призвести до втрати їм технологічної, фінансової та іншої незалежності. Результатом цього може стати, наприклад, прихований вивезення капіталу із Росії формі заниження ціни товари, що їх у межах внутрифирменного обміну заводам там, прихований ж експорт технологій і т.п. Мають місце і їх організувати в країні-реципієнті виробництво застарілої продукції…» У. Студенцов також звертає нашу на той факт, що закордонні компанії нерідко шкодять екології приймаючої країни. Вони намагаються вкладати кошти на природоемкие, екологічно небезпечні виробництва, використовувати її для переробки або збереження токсичних відходів, застосовувати технології, які через екологічну небезпеки заборонені в розвинених країн. Особливу увагу він також привертає скупку зарубіжними підприємствами акцій військових і стратегічних підприємств. Перехід виробництва військової техніки й озброєнь особливо країни — традиційного суперника в власність зарубіжної компанії, здебільшого буде фактично означати управління ним іноземними урядами. Потенційні військові ризики існують при інвестуванні іноземцями коштів у як ВПК, а й низки інфраструктурних галузей — транспорту, транспортних терміналів, засобів і ліній зв’язку й т.п. У разі політичній і військовій напруженості з країноюдонором, з її союзником чи сателітом може, зокрема, виявитися, що встановлені її фахівцями телефонні мережі легко прослуховуються чи раптово ламаються. Коли ж вихід із становища? Не допускати у країну зарубіжних інвесторів ж, допускаючи на відомих умовах, контролювати? У. Студенцов це не дає однозначної відповіді. Якщо інвесторів у тієї чи тієї іншій сфері складно контролювати, їх наслідки виявляються через тривалий час і пов’язані з трудновосполнимым збитком, така сфера має бути долею вітчизняного підприємництва. Тому, вважає У. Студенцов, слід визначити галузі й виробництва, з яких необхідний національний контроль. Причому на цілий ряд підприємств доступ для іноземних інвесторів може бути виключений. Міркування політичної, військової, технологічної та економічній безпеці диктують необхідність обмеження іноземних інвестицій у деякі виробництва. У відповідність до указом Президента РФ від 17.11.1992 року іноземні інвестори заслуговують набувати трохи більше 15% акцій російських нафтових компаній. Законодавчо встановлювані обмеження іноземних інвесторів у капіталі акціонерних товариств міг би доповнюватися не суперечать закону обмеженнями в статутах самих компаній. У приклад У. Студенцов наводить РАТ «Газпром». Щороку зборів акціонерів продовжує заборона індивідуальну продаж акцій іноземцям. При обмеження іноземних інвестицій у одних галузях вони можуть і повинні стимулюватися за іншими. Заохочувати треба вкладення ті виробництва, розвиток яких залежить особливо необхідне економічного підйому країни й що залишаються поза увагою вітчизняних підприємців. Цінність іноземних інвестицій не тільки у надходженні грошових коштів, а й у технологіях. Основне завдання політики держави у області іноземних інвестицій, каже У. Студенцов, має бути заохочення вкладень саме у нові технологіії. Причому, пріоритет повинен віддаватися вкладенням у виробництві коштів виробництва, а чи не предметів споживання. Інакше висловлюючись, важливіше обладнати не телефонну станцію з допомогою привізного устаткування, а завод, який робив б у Росії. «…Суперечності між приймаючої стороною, і іноземними інвесторами пролягають як лінією несумлінного поведінки останніх…», стверджує У. Студенцов. Інвестор може діяти у кращих, як йому представляється, інтересах країни-реципієнта, але з тих щонайменше його дії будуть далекі від тих, які то неї чекають. Сказане справедливо по відношенню і до портфельним інвестиціям, оскільки вони домінують в міжнародному переливе капіталу, причому їх ядро становлять короткострокові кошти. «Рухливість» їх така, що загрожує дестабілізувати економіку як окремо взятому країни. У певному сенсі портфельний інвестор є інвестором лише себе, як стверджує У. Студенцов. Його операції з купівлі-продажу акцій підприємства, коли лишити осторонь їх можливий впливом геть курс і пов’язану з цим привабливість нових емісій, не зачіпають виробництво. Звідси, підприємствам портфельний інвестор лише акціонер. З погляду підприємства, інвестор той, хто вкладає кошти у виробництві. Отже, виникає запитання якою мірою Росія потребує портфельних інвестиціях? Вважається, що портфельні інвестиції передують прямим капіталовкладенням, оскільки іноземні інвестори виявляють готовність вкладати кошти лише за отримання контролю над підприємством, але це нібито можна тільки через скупку його акцій на вторинному ринку. Будувати цю ситуації у ряд закономірностей було невірно, хоча нерідко справа саме в такий спосіб, є приклади й немає прямих продажів контрольних пакетів акцій іноземцям. Що ж до необхідності підтримки високого курсу акцій, вона виникає якщо власники розглядають їх як фінансових та проведення короткострокових, а чи не виробничих та довгострокових вкладень. Портфельні інвестиції «піднімають» ринок — високий курс акцій робить привабливим додаткове розміщення акцій і стримує їх скидання нинішніми власниками. Щоправда, коли підвищення курсу трактується як тимчасового, навпаки, створюються стимули продавати акції. Нарешті, ліквідність ринку є проблему, знов-таки якщо інвестори орієнтовані досить короткий обрій інвестицій. Хай не пішли, прямій залежності між портфельними і прямими іноземними і інвестиціями немає: може мати потік перші місця і не мати чи навпаки. До того ж портфельні інвестиції можуть перешкоджати прямим, реальним. У. Студенцов звертає нашу увагу, що з незначному попиті із боку портфельних інвесторів, отже низьких курсах акцій, вітчизняний інвестор може отримати контроль над підприємством (його контрольний пакет) щодо дешево, але зекономлені кошти і спрямувати у реальні інвестиції. При значних обсягах портфельних операцій які звертаються на фондову біржу капітали можуть дістатися підприємства, акції якого є об'єктом спекуляції. Нашої країні потрібні не портфельні, короткострокові, а прямі, довгострокові інвестиції. У. Студенцов стверджує, що приплив іноземних інвестицій у Росію посилиться, коли різко активізуються вітчизняні вкладення. Це саме по собі буде своєрідним орієнтиром закордонних інвесторів щодо гарантованості їхніх прибутків. Поки що ж російський капітал відтікає із країни, масового іноземного інвестора не залучити. При малих вітчизняних інвестиціях серйозних іноземних інвесторів не привернуть ніякі пільги. Тому уряд, яка хоче залучити іноземних інвесторів, має спочатку перейнятися стимулюванням вітчизняних капіталовкладень. Слід враховуватиме й те що світі немає вільних капіталів для прямих інвестиції, у разі в масштабах, необхідні швидкого підйому нашої економіки. З іншого боку, каже У. Студенцов, інвестиційний клімат нашої країні за ряду причин ще довгий час будуть меншими від сприятливим, ніж у інших країнах. Яка ж висновок можна зробити щось із всього вищесказаного? Автор реферату вважає, що закордонні капіталовкладення доки стали каталізатором економічного економічного зростання країни, бо їх питомий зростання на загальному обсязі внутрішніх довгострокових капіталовкладень залишається незначним: 2% в 1993 року, 6 — 1995, до 10% 1996 року, тож під кінець 1997 — до 15%. Частка продукції, випущеної на підприємствах, із участю іноземного капіталу, в загальному обсязі промислового виробництва зросла лише з 3% в 1993 року до 5% в 1995 року. Хоч рівень продуктивність праці на підприємствах, із участю іноземного капіталу, за підрахунками спеціалістів, значно вищий, проте через малої кількості спільних підприємств відповідає їхній впливом геть загальний рівень продуктивність праці у промисловості незначний. У обсязі російського експорту питому вагу продукції випущеної на підприємствах, із участю іноземних інвестицій у 1995 року не перевищував 8%, а імпорті становив 15%. У Китаї у тому року вартість експорту продукції підприємств із участю іноземного капіталу досягла 21,2 млрд. доларів — 27,4% валютних надходжень країни, 1996 року — близько 40,9%. Протягом 90-ых років Росія ставилася країн із найвищою ступенем ризику для іноземних інвесторів, займаючи приблизно 120 місце у світі. Щоб привабити іноземного капіталу і взаємодії із зарубіжними підприємцями при Уряді 1994 року створили Консультаційний раду з іноземних інвестицій. У його складу входять представники Європейського банку розвитку та реконструкції, найбільших транснаціональних компаній світу, зокрема: «Брітіш петролеум», «БАСФ», «Сіменс», «Кокакола», «Рено» та інших. Проте, автор реферату вважає, що кардинальне зміна інвестиційного клімату найближчим часом є досить проблематичним. Разом про те для обмежених територій це завдання представляється здійсненним. Своєрідними «точками зростання» мають стати економічні зони. Аккумуклируя іноземні і їхні російські інвестиції, вони дадуть імпульс у розвиток інших територій. Найбільш оптимальні промислові зони, у яких можна розміщувати импортозамещающее виробництво. Принаймні насичення внутрішнього ринку вони б перепрофілюватися на випуск експортної продукції. Експортні можливості світового фінансового ринку прямих інвестицій складають у середньому близько 200 млрд доларів. Для подолання кризових явищ і підтримки реформ у російській економіці, за оцінками, необхідно щороку від 15 до 20 млрд доларів, тобто було б перерозподілити на користь Росії приблизно десяту частину всього потоку міжнародних підприємницьких інвестицій. Але щоб одержати ці гроші, Росії доведеться конкурувати досить вузькому сегменті ринку прямих капіталовкладень із країнами, які мають значно більше сприятливий інвестиційний клімат. Багато конкуренти Росії на світовому ринку капіталу приділяють багато уваги лібералізації внутрішніх інвестиційних процесів, цим залучаючи підприємницькі капіталовкладення. Без лібералізації ми інвестиційного законодавства і кардинального поліпшення загального інвестиційного клімату можливість переорієнтації наша користь частини світових капіталовкладень є малоймовірною. Короткострокові перспективи іноземних портфельних капіталовкладень у акції російських деяких підприємств невисокі. Поки що не створено працююча структура цивілізованого фондового рику, відповідна нормативно-правову базу, депозитарно-клиринговые компанії, спеціалізовані компанії-реєстратори, автоматизовану систему позабіржового торгівлі цінними паперами та інших. Проте довгострокові перспективи на шляху зростання портфельних інвестицій, можна оцінити як хороші, враховуючи високу прибутковість таких капіталовкладень. У найближчими роками можна очікувати зростання припливу іноземних фінансових ресурсів у формі облігаційних позик, які будуть показані в найбільших світових фінансових центрах.