Экономическая теорія преступности

ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ТЕОРІЯ ЗЛОЧИННОСТІ.

Статья американського економіста Пола Рубіна (університет Джорджії) написана «в ознаменування» десятиліття народження «економіки злочинів і покарань» — нового напрями економічної теорії. У статті автор окреслює загальний коло проблем, з яких працюють экономисты-криминологи, і навіть узагальнює новаторські розробки початкового періоду розвитку економічної теорії злочинності. Упорядники опублікованого в 1980 р. збірника «The economics of crime», до якої увійшли визнані класичними наукові публікації, відкрили його цієї оглядової роботою П. Рубіна, що свідчить про її високий авторитет серед специалистов.

Общие принципи економічного аналізу преступности До кінця 60-х рр., вказує автор статті, науковим вивченням проблем злочинності займалися переважно соціологи. Базисної передумовою цих робіт було переконання, що «злочинці були якимось чином відмінними від не-преступников, і основну зміст дослідження полягала у пошуках ознак, якими відрізняються злочинці» (з. 13). Панувало також переконання, що позаяк злочинці недостатньо раціональні, то покарання не утримує від злочинів і є лише як вид перевоспитания.

Перелом стався у 1968 р., коли почали з’являтися статті профес-сиональных економістів, що стосуються проблем злочинності. Особливо важ-ной була Гері Беккера (2), у якій доводилося, що злочинці подібні будь-якій людині - «вони раціонально максимизируют задоволення власної цікавості (корисності), підданого тим обмеженням (цінами, доходами), що вони зустрічають над ринком чи деінде. Отже, рішення стати злочинцем у принципі не відрізняється від рішення стати муляром, чи теслею, чи, скажімо, економістом. Індивід розглядає чисті витрати й вигоди кожної альтернативи та приймає в цій основі своє рішення. […] Основне припущення такого типу досліджень — переваги [tastes] постійні, а зміни у поведінці можуть пояснюватися цін» (з. 13).

Далее Р. Беккер розглянув чинники, що впливають витрати й вигоди злочинного діяння (criminal action). Найважливіший їх — це альтернативні витрати (opportunity cost) їх часу, або його альтернативна стоимость (3). У злочинця зменшується час для занять законної діяльністю; коли він засуджений і був укладений за грати, то продовження терміну укладання він взагалі може займатися законної діяльністю. Для виміру альтернативної вартості часу можна використовувати різні перемінні показники: величина середньої зарплати, рівень освіти буде (альтернативні витрати вище ще освічених людей), чинник безробіття (у безробітних альтернативна вартість часу більш низька), расова приналежність (внаслідок дискримінації у афроамериканців нижчі шанси отримати добру роботу, що знижує їх альтернативні витрати) і середній вік (в молоді альтернативні витрати, зазвичай, щодо малы).

Другой важливий чинник — це вигода (benefit) від злочинного діяння. При злочинах проти власності (грабіж, злодійство, крадіжки зі зломом) правопорушники можуть керуватися такими перемінними, як возмож-ная величина украденого або міра нерівності доходів. Що ж до злочинів проти особистості (вбивства, згвалтування, побиття), то теорії цінності що така діянь поки нет.

«Существенными витратами злочину, крім альтернативних, є [також] витрати покарання. Це — очікувані витрати (expected cost), тому, що немає ніякої впевненості, що кожен конкретний злочинець буде впійманий й засудили. Очікувані витрати покарання, в такий спосіб, будуть [виражатися формулою] E = p f, де р — ймовірність покарання, а f — витрати покарання (коли вона дано). Теорія недвозначно пророкує, що передвиборне збільшення Є вестиме до зменшення злочинності, тобто… що фізичне покарання утримує від злочинів» (з 14-ма) — по аналогії до закону попиту (у разі зростання ціни на всі щось люди скорочують попит). У науковій літературі багато сперечань, який чинник (p чи f) важливіший для утримання від злочинів і яка стратегія правоохоронної діяльності ефективніша. Багато емпіричні дослідження доводять, що «збільшення на 1% ймовірності осуду сильніше утримує від злочинів, ніж збільшення на 1% [тяжкості] вироку. Беккер показав, що й ця справді так, то… злочин не оплачується (очікувана цінність злочину негативною), тому злочинцями повинні бути лише шукачі ризику [risk seekers]» (з. 15).

Итак, економічна теорія злочинності вказує, що справжній рівень преступ-ности негативно корелює з альтернативними витратами, з ймовірністю та строгістю покарання, але позитивно — з вигодами від злочинного поведения.

Иногда стверджують, що економічне модель поведінки передбачає раціональність і можливість виконувати складні розрахунки, тоді як злочинці ірраціональні і нездатні до розрахунків, тому ця модель нібито дуже легко. На що така критику може бути, на думку автора статті, двоякий відповідь. «По-перше, дана модель передбачає абсолютних знань чи повних і правильних розрахунків; скоріш, [предсказываемые теорією] результати спостерігатимуть, якщо потенційні злочинці мають [хоча б] якісь подумки уявлення [такого роду].. Отже, припущенням і те, що відповідальні за напрями зміни відповідних змінних показників, але те, що мають повним знанням про величинах цих змінних. Другий аргумент більш вагою. Якщо злочинці поводяться, як потрібно на [економічної] моделі, то спостерігатимуть певні результати. Ми перевіряємо модель, спостерігаючи, чи є правильними [її] передбачення. Якщо передбачення підтверджуються, як це й відбувається, тоді ми можемо продовжувати використати цю модель» (із 16-го). Оскільки перевірка показує відповідність між економічної моделлю кримінального поведінки й реальної дійсністю, то цю модель можна використовуватиме пояснення й предсказания.

Далее П. Рубін розглядає деякі найважливіші конкретні напрями економічного аналізу проблем преступности.

Проблема смертної казни Социологи, стверджували, ніби покарання не дають стримуючого ефекту, часто-густо стосувалися проблеми страти. Вони стверджували, що аналогічно, як покарання цілому не утримують від злочинів, смертну кару не утримує від убивств. Цією проблемі багато уваги приділив американський экономист-криминолог Айзек Ерліх. У межах своїх исследованиях (4)он довів, що «застосування смертної страти «значимо й у значною мірою пов’язані з триванням від скоєння убивств. Кількість страт весь час [застосування смертних вироків] негативно корелює із кількістю скоєних убивств» (з. 17). У групі тих штатах США, де за скоєні вбивства було страчено більше людей, убивств відбувається помітно менше. Ерліх доводив на конкретному матеріалі, що після кожної стратою були відвернені від 7 до 15 убивств (з. 21). Отже, «смертну кару насправді служить стримування цього злочину, як вбивство» (з. 17).

Как у такому разі слід ставитися до доводам соціологів, утверж-давшим, що смертну кару немає стримуючого ефекту? Насамперед, частина з цих досліджень були, власне анекдотичными, т. е. грунтувалися на історіях типу «поки вішали засуджених за кишенькові крадіжки, злодії очищали гаманці глядачів». Тим більше що було б поцікавитися, як багато було б кишенькових крадіжок, але існувало страти при цьому преступление.

Мнение, ніби вбивці цілком ірраціональні і неможливо знайти утримані від своїх згубного наміри, не здається переконливим і з суто логічним міркувань. Багато вбивства відбувалися у процесі інших злочинів, наприклад при збройних пограбуваннях, а грабіжники зовсім не від здаються надмірно емоційними. Навіть людина, вбиває своєї дружини під час домашньої сварки (звичайна ситуація вбивства), навряд чи цілком байдужий до потенційному покаранню: знаючи, що максимальне що загрожує йому покарання — сім років ув’язнення, може поводитися зовсім відмінно від цієї ситуації, якби він загрожувала смертну кару. «…Кращим відповіддю, — пише Рубін, — є дійсність, а дійсність показує, що смертну кару насправді утримує від убивств» (з. 18).

Организованная преступность Исследования організовану злочинність (ними займалися Т. Шеллинг, Дж. Б’юкенен і саме П. Рубін) базувалися на теорії організацій — тому розділі економічної теорії, який вивчає фірми та його поведінка над ринком. Оскільки эмпирически-конкретный матеріал з цієї проблематики майже відсутня, то більшість робіт мимоволі носить суто теоретичне і умоглядний характер.

«Одним із засобів розгляду організовану злочинність є вивчення її як мережі фірм, які виробляють товари та. …Більшість батьків видів кримінальної діяльності, які вважають організованими, — героиновый наркобізнес, азартні ігри, фінансові шахрайства, можливо, проституція — фактично включені у торгівлю товарами і послугами, які індивіди хочуть купити… [На кримінальному ринку] організовані кримінальні фірми спілкуються один з одним і з кінцевим споживачем, які купують товари та» (з. 18).

Многие кримінальні фірми монополізують поставки деяких това-ров та надаваних послуг. «Схоже, що ця монополія більше до інших криминаль-ных фірм, ніж кінцевих споживачів» (із 18-ї). Злочинну організацію можна як «фірму, що має монопольної владою пропонувати іншим кримінальним фірмам якийсь необхідний товар. Мабуть, найважливішим із таких товарів є капітал» (із 18-ї). Наприклад, в героиновом бізнесі товар часто закуповується великими партіями із внесенням авансу, що потребує великого капіталу. Якщо джерела позикового капіталу обмежені, то дає займ кримінальна фірма може роздути відсоткову ставку так високо, що позичальники отримуватимуть лише звичайний дохід отримати відшкодування витрат свого час і. «Отже, кримінальна фірма може позичати гроші імпортерам героїну, а сама зовсім не від мати справи з героїном…» (с.18). Можливо, існують монополії й у наданні злочинним фірмам деяких інших товарів, наприклад «зв'язків» (доступу та інформації про корумпованих чиновників). «Ми можемо очікувати, — пише автор статті, — що монополістичні кримінальні фірми поводяться таким чином, оскільки… монополізація однієї [лише] стадії виробництва може дати значну частину прибутку усієї галузі [злочинного бізнесу]» (із 18-ї - 19).

Подход до організовану злочинність як до неї фірм допомагає також зрозуміти її географію. Деякі люди вірять, ніби існує один величезний злочинний синдикат, контролюючий всю організовану злочинну діяльність у країні (чи навіть світі). Навряд так можливо, у дійсності - від злочинного бізнесу можна очікувати ширшого розмаху, ніж від порівняних некримінальних видів підприємництва. «Насправді і є підстави очікувати, що злочинні фірми більш локальны, ніж фірми некриминальные» (з. 19). Якщо, наприклад, звичайна фірма може розширювати свій бізнес, повідомляючи покупцю інформацію з допомогою торговельну марку, то тут для кримінальних фірм це пояснити неможливо. П. Рубін вважає малоймовірним, що у США справді є «загальнонаціональний злочинний синдикат, відомого як Мафія, щупальця котрого зберігаються у багатьох великих городах"(5). Пол Рубін скептично стосується й приписыванию організовану злочинність майже всіх видів діяльності. Вважається, що мафія контролює порнобізнес; але важко зрозуміти, чому організована злочинність вибрала б інвестиції у цей вид легального підприємництва, якщо знайти менш помітні види деятельности.

Впервые підхід до організовану злочинність як до монополії було запропоновано Дж. Бьюкененом. Він сказав, що «зменшення організованою злочинності може збігатися із зменшенням злочинності» (з. 19). За такого підходу діяльність поліції, попустительствующей монополізації злочинної діяльності, може бути насправді «соціально продуктивної»; можливо, є сенс, щоб поліція підтримувала злочинну монополію, оскільки це стане зниження преступности.

Рекомендации для правоохоронної политики.

Сдерживание преступности. Найважливішим результатом економічного підходу висновок, що передвиборне збільшення ймовірності арешту і тривалості терміну укладання утримує від преступления.

Основной питання, що тут слід уточнити, — це наскільки сильним має бути сдерживание.

Во-первых, слід визначити бажаний з погляду суспільства рівень злочинності. У принципі так суспільство міг би мати як завгодно низький рівень злочинності, коли вона вирішило витрачати досить багато коштів у поліцію, суди, в’язниці тощо. буд. Проте інтересам суспільства більше відповідав б іншою підхід: «…нам слід витрачати грошей запобігання злочинам, з здобуття права кожен долар, витрачений на запобігання злочинів, давав стільки ж… користі [utility], як і долар, витрачений будь-якому іншому напрямі» (з. 20).

Во-вторых, слід вибрати пріоритетний метод підтримки бажаного рівня злочинності. Стримувати злочинність можна, просто збільшуючи тривалість ув’язнення й суворість покарань. Проте, як Джордж Стиглер у статті «Оптимум правоохоронної діяльності», «для граничного стримування необхідні зміни і граничні витрати» (з. 20). З іншого боку, посилення покарань за одні злочину може надати небажане впливом геть інші види злочинів. Якщо, наприклад, покарання грабіж зробити настільки ж, як покарання за вбивство, ми зменшимо число грабежів, зате зросте кількість пограбувань, під час яких бандити вбивають пограбованих. Так званий закон Линдберга (6), відповідно до якому викрадення дітей стало каратися смертної стратою, можливо, і зменшив число викрадень дітей, але у своє чергу призвів до збільшення кількості випадків, коли викрадені виявлялися убиты.

Другой питання, вимагає уточнення, — питання «правах» обвиняемого.

Ряд рішень Верховним судом США в 1950 — 1960;ті рр. збільшив права злочинців й чинили цим впливом геть зростання рівня злочинності. Багато злочинців, які за інших обставин було б засуджені, з’явилася можливість уникнути покарань. Разом про те уникли несправедливого покарання деякі брехливо звинувачені. «Усі, що робить ймовірнішим осуд злочинця, робить зустрічалися з більш імовірним тюремне ув’язнення невинної людини. Усі, що робить ймовірнішим виправдання невинної людини, може також зробити ймовірнішим виправдання злочинця» (з. 20). П. Рубін свідчить про необхідність дотримуватися певний баланс витрат і вигод, це дуже важко, бо аж ніяк непросто оцінити, наскільки корисно суспільству обмеження повноважень поліції, у результаті якого справжні злочинці можуть уникнути справедливого наказания.

Большинство засуджених злочинців відбувають покарання у вигляді тю-ремного укладання, що економічно дуже неефективно. «Злочинець, що у в’язниці, неспроможний бути продуктивною, він завдає [суспільству] певні витрати, хоча хто б одержує у результаті ніякої вигоди» (з. 20). Отже, як покарання ефективніше використовувати грошові штрафи, ніж тюремне ув’язнення. Проблема у цьому, що з більшості злочинців мало грошей. Проте, відповідно до досліджень Гері Беккера, «штрафи ефективніші, ніж тюремне ув’язнення, оскільки за застосуванні штрафу немає соціальних чистих втрат (social dead-weight loss)"(7)(с. 21). Штрафи є стандартним способом покарань звані беловоротничковые злочину. Деякі відзначають це як поблажливість до багатим, проте дане явище легко можна пояснити тим, що з «беловоротничковых» злочинців є, і тому використовується понад ефективний захід покарання. Бажано, щоб за будь-якого терміні тюремного укладання можна було заміна його визначений штраф, що створило для засудженого еквівалентний дискомфорт, але з породжувало побічних издержек.

Деятельность судов. Більшість справ не сягають суду — вони улагоджуються певним чином при «засланні на взаємне згоду» (plea bargaining) — внаслідок «узгодженого визнання провини». Можливі ситуації, коли, наприклад, злочинець, обвинувачуваний у побитті, при можливий вироку удесятеро років визнає себе винним у меншому злочині, наприклад, у хуліганстві, зі значно меншим покаранням. Чимало людей розглядають подібні угоди як вияв недосконалості юридичної системы.

«На самому ж, коли ми допускаємо раціональне поведінка преступ-ников і обвинувачів, ми повинні очікувати, більшість справ буде ула-жено [саме] з допомогою «посилання злагода» (з. 22)(8). Судовий процес пов’язане з значними матеріальними витратами — й у підсудного, й у обвинувача. Якщо боку міг би залагодити справа «полюбовно», без звернення до суду, вони заощадили частину власних ресурсів. Основними чинниками, визначальними поведінка сторін, є «оцінки обвинувачем та обвинуваченим очікуваного терміну укладання, якщо справа сягне суду». Нехай, припустимо, обидві сторони впевнені, що обвинувачуваний може мати простий 10-річний тюремне ув’язнення; тоді після «посилання злагода» можлива домовленість про 8 — 9-летнем терміні. Якщо ж, обидві боку вважають ймовірнішим судове виправдання обвинувачуваного, при «взаємній злагоді» обидві сторони погодиться набагато коротший термін. До суду потраплятимуть лише ті справи, якими боку сильно розсуваються в різні своїх очікуваннях щодо ймовірного вироку. Наприклад, «злагода» неможливо, якщо обвинувач певний 10-річному вироку, а обвинувачуваному здається ймовірнішим 2-летний приговор.

На ймовірність застосування процедури «посилання злагода» впливають й інші чинники. Вона тим імовірніше, що нижчою величина очікуваного вироку. Обвинувачувані, що напередодні судовий процес проводять час у в’язниці, частіше погоджуються «залагодити справа», ніж обвинувачувані, відпущені під заставу. У цьому ухвалення рішення залежить від винності (чи невинності) обвинувачуваного: невинному, котрий з високої мірою вірогідності то, можливо засуджений, розумніше визнати провину у досить меншому преступлении.

Деятельность тюрем. Можна назвати чотири можливі функції в’язниць: покарання винних, ізоляція винних запобігання скоєння ними нових злочинів, перевиховання і сдерживание (9). Покарання є моральна категорія, і тому обговорення цього аспекти не входить до компетенції економічної теорії. Ізоляція задля унеможливлення нових злочинів правомірна стосовно професійним злочинцям. Що ж до перевиховання, цей аспект дуже сумнівна. Самій цікавою для економіста представляється проблема сдерживания.

Есть два різних аспекти стримування, які найчастіше помилково сме-шивают друг з одним. «Укладання за грати засудженого кримінальника може втримати його вже від скоєння злочинів у майбутньому після звільнення, чи це висновок може утримати інших [людей] від перетворення на злочинців» (з. 23). Перший вид стримування малоефективний. «Якщо правильна економічна модель злочинності, карного злочинця є раціональний індивід, який вирішив, що він може максимізувати свій добробут кримінальним шляхом. Мабуть, він [заздалегідь] увімкнув у власні розрахунки ймовірність відбування ув’язнення» (з. 24). Що змінюється, коли він виходить з висновку? По-перше, він працює «міченим», і тому його некриминальные перспективи гірше, ніж раніше. По-друге, у в’язниці може засвоїти від співкамерників додаткові кримінальні навички. Отже, альтернативні витрати злочинної діяльності нього зменшуються, а вигоди злочинну діяльність збільшуються. «Отже, якщо економічна модель правильна, по обом причин ми очікували від раціонального злочинця рецидиву» (з. 24).

Зато щодо тих, хто засудили, слід очікувати значитель-ного стримуючого ефекту. «При початковому рішенні, займатися чи злочинної діяльністю, має значення очікуваний тюремне ув’язнення; збільшення цього часу можуть призвести до їх зниження вигод від злочинної діяльності. Отже, саме з тих, які перебувають за межею превраще-ния в злочинця, строгість покарання могло б прислужитися стримуючим засобом» (з. 24).

Список литературы

Составлено по: Ehrlich I. Crime and punishment // The New Palgrave. A Dictionary of Economics / Ed. by J. Eatwell, M. Milgate, P. Newman. L., 1987. Vol. 1. P. 721 — 724.

(2)Ehrlich I. Participation in illegitimate activities: theoretical and empirical investigation // Journal of Political Economy. 1973. Vol. 81. № 3. Р. 521 — 565.

(3)Vandaele W. An econometric model of auto theft in the United States // Economic Models of Criminal Behavior / Ed. by J.M. Heineke. Amsterdam, 1978.

(4)Экстернальными ефектами називають побічне вплив на сторонніх осіб, які беруть участь у угодах, що породжують дані ефекти. Наприклад, злочину, скоєних наркоманами проти пересічних громадян, — це экстернальные ефекти, породжені нелегальної купівлею-продажем наркотиков.

(5)Becker G.S. Crime and punishment: an economic approach // Journal of Political Economy. 1968. Vol. 76. № 2. Р. 169 — 217; Stigler G.J. The optimum enforcement of laws // Journal of Political Economy. 1970. Vol. 78. № 3. Р. 526 — 535.

(6)Polinsky A.M., Shavell P. S. The optimal trade-off between the probability and magnitude of fines // American Economic Review. 1979. Vol. 69. № 5. Р. 880 — 891; Ehrlich I. The optimum enforcement of laws and the concept of justice: a positive analysis // International Review of Law and Economics. 1982. Vol. 2. № 1. Р. 3 — 27.

(7)См., наприклад: Landes W.M. An economic analysis of the courts // Journal of Law and Economics. 1971. Vol. 14. № 1. Р. 61 — 107.