Адвокат у кримінальній процессе

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ.

Конституція — Конституція України.

КК — Кримінальний кодекс України;

КПК — Кримінально — процесуальний кодекс України Кримінальне судочинство є складною та багатобічною діяльністю багатьох органів та осіб, коло які визначено законом. У ній беруть доля як державні органи та посадові особини, то й громадяни. Вони виконують різні процесуальні функції та наділені законом різними за характером та обсягом правами, різні і їхні обов’язки. Однак загальним їм є ті, що усі смердоті тім чи іншим чином беруть доля в справі, вступають між собою у процесуальні правовідношення й тому є суб'єктами кримінального процесу (суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності).

Разом із тім, не можна не враховувати характер діяльності того чи іншого суб'єкту процесу, значення яку вон має при провадженні по кримінальній справі. Діяльність одних суб'єктів створює значний вплив на хід та рішення руху справ; діяльність інших хоч і пов’язана із активною участю таке рішучого впливу не має; а діяльність третіх — пов’язана із виконанням конкретних, годиною епізодичних процесуальних функцій. Вказані розбіжності у правовому статусі суб'єктів кримінального процесу дозволяють класифікувати їхнього наступні три групи:

1) органи, що ведуть кримінальний процес (чи основні суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності);

2) учасники кримінального процесу;

3) інші суб'єкти кримінального процесу (до неї відносяться особини, чия діяльність, епізодична за своїм характером, має допомагати органам, що ведуть кримінальний процес, у здійсненні завдань кримінального судочинства — свідки, експерти, спеціалісти, перекладники та ін.).

Особливе значення мають Перші дві групи вказаної класифікації. Основними суб'єктами кримінального процесу є суд, прокурор слідчий, начальник слідчого підрозділу, органи дізнання. Саме їхні діяльність має першочергове, визначне значення для всього кримінального процесу, із нею пов’язана безпосередньо реалізація завдань кримінального процесу.

Учасники процесу — це громадяни, установи, організації, підприємства, що мають права для активної участі у справі із метою захисту своїх прав та законних інтересів чи прав та законних інтересів осіб, які смердоті представляють. До них відносяться підозрюваний, обвинувачений, захисник, постраждалий, цивільний позивач, цивільний відповідач, представники постраждалого, позивача, відповідача. У юридичній літературі існує думка, що до самостійної групи суб'єктів кримінального процесу слід віднести представників громадських організацій та трудових колективів. Однак якщо враховувати, що представники суспільних організацій та трудових колективів, що беруть доля в суді як суспільні захисники чи обвинувачі, по суті є суб'єктами, котрі за своїм правовим статусом займають таке саме положення, що і учасники процесу, то є достатні наводь для віднесення їхні до числа останніх. Не можна разом із тім погодитись із поглядом, що поняттям «учасники процесу» охоплюються усі особини, що приймають ту чи іншу доля в справі - від судье та прокурора до обвинуваченого, захисника, свідка, понятого. По суті це відбирає у класифікації суб'єктів кримінального процесу будь-який зміст.

Розмежування зрозуміти «основні суб'єкти процесу» та «учасники процесу» має важливе теоретичне та практичне значення. Воно реально відображає ті, що закріплено у діючому законі та практиці, що розвивається на його основі. Відмежування цих зрозуміти дозволяє не лише визначити в теоретичному плані ті загальне та характерне, що притаманне кожній із вказаних груп суб'єктів процесуальної діяльності, але й і конкретно вирішити практичні запитання, що стосуються характеристики повноважень основних суб'єктів процесу, із одного боці, а також прав та обов’язків учасників процесу — із іншої. Це, на свій чергу, створює необхідні умови для біль чіткої фіксації в законі правового статусу шкірного із суб'єктів, котрі входять у той чи іншу групу, а відповідно, і для более ефективної реалізації завдань судочинства.

З метою забезпечення реалізації закріплених прав й свобод людини й громадянина Конституція України встановлює відповідні правові гарантії. В частности, в частині першій з статтею 59 Конституції України закріплено декларація про правову допомогу. Право на правову допомогу — це гарантована Конституцією України можливість фізичної особини одержати юридичні (правові) послуги.

Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб «єктів надання правової допомоги та їхнього повноваження. Аналіз чинного законодавства України із цого запитання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб «єктів надання правової допомоги:

— державні органи України, до компетенції які входити надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство роботи та соціальної політики України, нотаріат тощо);

— адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією із функцій якого є захист особини від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (частина друга з статтею 59 Конституції України);

— суб «єкти підприємницької діяльності, котрі надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

— про «єднання громадян для здійснення й захисту своїх прав й свобод (частина перша з статтею 36 Конституції України).

Положення частини першої з статтею 59 Конституції України гарантує кожному декларація про вільний вибір захисника своїх прав. Визначення поняття «захисник «у чинному законодавстві України відсутнє. У Конституції України це поняття вживається також у частині четвертій з статтею 29, положення якої гарантують кожному заарештованому чи затриманому можливість користуватися правовою допомогою захисника.

Науково-теоретична та довідково-енциклопедична література не містить однозначного визначення терміна «захисник ». За одним тлумаченням цей термін ототожнюється із терміном «адвокат », за іншим — терміну «захисник «надається более широке значення.

Закріпивши право будь-якої фізичної особини на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав «(частина перша з статтею 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним й стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а і інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника із метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають із цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а чи не лише із кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному й кримінальному судочинстві.

Таким чином, положення частини першої з статтею 44 Кримінально-процесуального кодексу України, за яким обмежується декларація про вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим й підсудним як захисника, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особини не відповідає положенням частини першої з статтею 59 Конституції України.

Тому Конституційний Суд України вирішив визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними):

— положення частини першої з статтею 44 Кримінально-процесуального кодексу України, за яким обмежується декларація про вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим й підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має декларація про надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Захисником є особа, на якої покладено обов’язок використовувати усі зазначені у законі засоби для встановлення обставин, що виправдовують обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного чи пом’якшуючих чи виключаючи їхнього відповідальність, а також надавати їм необхідну юридичну допомогу (ст. 48 КПК).

Доля захисника у кримінальному процесі є одним із найважливіших проявів реального забезпечення права обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного на захист, гарантованого Конституцією України.

На практиці адвокатами є переважно особини, що мають свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю. У стадії суднового розгляду, за згодою підсудного, до виступу у ролі захисника можуть бути допущені його близькі родичі, піклувальники, опікуни (ч.1 ст. 44 КПК). як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у постанові № 10 від 07.07.1995 р. «Про застосування законодавства, що забезпечує обвинувачуваному, підозрюваному, підсудному декларація про захист», повноваження захисника можуть бути підтверджені:

— адвокатів, що займаються адвокатською діяльністю індивідуально чи в об'єднаннях — відповідним свідоцтвом, а також ордером на наявність згоди чи згодою на доля в справі;

— близьких родичів, опікунів, піклувальників — заявою підсудного на здійснення цими особами його захисту, а також поручництвом й відповідними документами, що є підставою для участі їхнього у справі.

Ос-кільки законом не обмежено кількість захисників, на запрошення обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного, його родичів, законних представників чи інших осіб до участі у справі можуть бути допущені декілька захисників.

Закон особливо обумовлює момент допущення захисника до участі в справі. За загальним правилом, захисник допускається до участі у справі по усім питанням із моменту пред’явлення обвинувачення, а й у разі затримання особини, підозрюваного у вчиненні злочину, чи застосування запобіжного заходженню у вигляді взяття под варту — із моменту оголошення йому протоколу про затриманні чи постанови про застосування запобіжного заходженню, але й не пізніше двадцяти чотирьох часів із моменту затримання (ч.2 ст. 44 КПК).

По справам про суспільно небезпечні дії, що вчинені особами у стані неосудності, а, по злочинам осіб, що захворіли, а душевну хворобу после скоєння злочину, захисник допускається до участі у справі із моменту отримання доказів про душевне захворювання особини. (ч.3 ст. 44 КПК).

У разі, коли дізнання чи попереднє слідство не провадилось, захисник допускається до участі в справі после віддання обвинуваченого до суду. (ч.4 ст. 44 КПК).

Відомо, що КПК (ч.4 ст.6) надає можливість порушення кримінальної справ у зв’язку із вчиненням суспільно небезпечного діяння особою, що досягла 11 років, але й до досягнення нею віку, із якого законом передбачена кримінальна відповідальність; розслідування та вирішення таких справ виконується в порядку передбаченому ст. 73 КПК. По справах цієї категорії закон встановлює, що захисник допускається до участі із моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків чи замінюючих них осіб із постановою про закриття справ та із матеріалами справ, а й у випадку поміщення неповнолітнього до прийомника-розподільника — не пізніше двадцяти чотирьох часів із моменту поміщення до цого заставі (ч.5 ст. 44 КПК).

Допуск захисника до участі у справі уже на початкових етапах попереднього розслідування суттєво посилює процесуальні гарантії прав підозрюваного та обвинувачуваного, утворює додаткові умови для повного та правильного розслідування справ, забезпечення режиму законності на цій стадії процесу.

Принципово важливою є вимога ст. 45 КПК про обов’язкову доля захисника при провадженні дізнання, попереднього розслідування та розгляді кримінальної справ у суді першої інстанції, крім випадків відмови підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного від захисника у порядку, передбаченому ч.2 ст. 46 КПК.

Виходячи із конституційного положення про свободу шкірного у обранні захисника своїх прав, останній може бути запрошений підозрюваним, обвинувачуваним та підсудним, то й його законними представниками, родичами чи іншими особами за дорученням чи на прохання підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного (ч.1 ст. 47 КПК). У зв’язку із цим, особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані забезпечити право вільного обрання захисника. Якщо, однак, з’явлення для участі у справі захисника, обраного підозрюваним, неможлива протягом двадцяти чотирьох часів, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, — протягом сімдесяти двох часів, особа, що провадить дізнання, слідчий суд чи суддя відповідно повинні роз’яснити вказаним особам їхнього право запросити іншого захисника і реально забезпечити їм таку можливість. Якщо підозрюваний, обвинувачуваний та підсудний не оберуть собі іншого захисника, орган, у провадженні якого знаходиться справа, зобов’язаний призначити йому захисника, про що виносить відповідне рішення; зобов’язання забезпечити доля захисника в такому випадку покладається на керівника адвокатського об'єднання за містом розслідування справ чи її розгляду у суді (ч.3 ст. 47 КПК). Аналогічно вирішується запитання про призначення захисника й в тихий випадках, коли підозрюваний, обвинувачуваний чи підсудний взагалі не обрали захисника. Оплата роботи захисника як у випадку його участі у справі по призначенню, то й у випадку, коли підозрюваному, обвинувачуваному чи підсудному через малозабезпеченість юридична допомога надається безкоштовно, проводитися за рахунок держави. 1].

Закон допускає заміну одного захисника іншим, але й лише после клопотання чи за згодою підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного (ч.3 ст. 47 КПК).

Підозрюваний, обвинувачений та підсудний можуть у чи який момент провадження по справі відмовитися від захисника. така відмова має бути лише добровільною. Вона можлива лише за умови, ініціатива відмови йде від вказаних часників процесу й що є реальна можливість участі захисника у справі (ч.1 ст. 46 КПК). Неможливо, щоб особа що провадить дізнання чи слідчий рекомендували підозрюваному чи обвинуваченому, а суд — підсудному відмовитися від захисника. про відмову від захисника особа, що проводити дізнання, чи слідчий складають протокол, а суд виносить ухвалу, суддя — постанову. Відмова від захисника не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора чи громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних (ч.1 ст. 46 КПК).

Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що при розгляді заяви підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного про відмову від участі у справі захисника особа, що проводити дізнання, слідчий чи суд зобов’язані з’ясувати відмовляється він від захисника та якщо самостійно виконувати свій захист чи бажає замінити цого захисника іншим. У останньому випадку слід надати йому можливість замінити захисника. [2].

Надаючи можливість підозрюваному, обвинувачуваному та підсудному відмовитися від участі захисника у справі, закон разом із тім, встановлює ряд випадків, коли відмова цих осіб від захисника не може бути прийнята, а саме:

1) по справах осіб у віці до 18 років, підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочину;

2) по справах про злочини осіб, що внаслідок фізичних чи психічних недоліків (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть сам реалізувати своє декларація про захист;

3) по справах осіб, що не володіють мовою на якій ведеться судочинство;

4) коли санкція з статтею, за якою кваліфікується злочин передбачає смертну кару;

5) при провадженні справ про застосування примусових заходів медичного характеру (ч.3 ст. 46 КПК).

Відповідно не може бути прийнято відмову від захисника із боці неповнолітнього (у віці від 11 до 14 років) при розслідуванні та розгляді про нього справ у порядку, передбаченому ст.ст.73 та 447 КПК.

Після передачі справ до суду захисник отримує можливість надати клопотання про визнання немаючими юридичної сили доказів, що отримані із порушенням закону та, залежно від значення, що їм надавалось на стадії попереднього слідства клопотати про зупинення справ, перекваліфікації звинувачення на менш тяжке, виключенні із обвинувачення деяких пунктів звинувачення, про відміну запобіжного заходу.

На стадії попереднього розслідування кваліфікованої допомоги захисника потребує не лише підозрюваний але й і свідок. Звичайно свідок допитується слідчим віч-на-віч. І лише на очній ставці гласність допиту розширюється. Деякі слідчі допитують свідків у присутності оперативних робітників, інших слідчих, що напевне навряд чи можливо та створює перешкоди у роботі. Інколи присутні переривають допитий із метою донести яку-небудь інформацію на користь обвинувачення. При допиті свідків без сторонніх осіб відомі випадки психічного давлення, різкий тон, поспіх та ін. У присутності адвоката таке навряд чи можливе.

У суді нерідко можливо почути від свідків мотиви зміни ними показаній: слідчий сам написавши частину показаній, користуючись матеріалами справ; свідок підписав протокол, не читаючи його через неможливість розібрати почерк слідчого; підписав протокол допиту не входячи до суті написаного, довіряючи слідчому та ін. Вперше з’явившись у кримінальному процесі свідок можливо ще не дуже до кінця розуміє значення своїх показань й тому може підписати що завгодно. Такий свідок не знає, що його показання оцінюється як найправдиві, близькі до моменту скоєння злочину, а тому достовірні. Необхідність участі адвоката при допиті свідка обумовлена не лише посиленням кримінальної відповідальності. Є багато інших ситуацій коли допомога захисника свідку просто необхідна. Склалася погана практика допиту як свідка майбутніх підозрюваних та обвинувачених. Спочатку підозрюваний (обвинувачений) неодноразово допитується як свідок, а коли від нього усі необхідні дані отримано, тоді його допитують як підозрюваного. як свідок, громадянин зобов’язан под страхом кримінальної відповідальності розповісти всю відому інформацію. Потім допитуваний має право давати показання. Алі він уже їхні давши й відмовитися від них неможливо. Первісні показання свідка, навіть якщо смердоті хибні, будуть завжди серйозно викривати цю особу. Ця перепона законом не передбачена, на протести адвокатів можна почути: що не заборонено, то дозволено. Про такий поза процесуальний стан відомо всім, але й усе ж таки таки «для користі справ» закон можна порушувати та обходити звідси випливає, що майбутній підозрюваний має бути допрошений саме як підозрюваний, а коли він має адвоката — за його участю. Такий порядок важливо передбачити й стосовно обвинуваченого.

Допомога адвоката потрібна і свідку, що був обвинуваченим чи підозрюваним, справа стосовно якого припинена; обвинуваченому по іншій справі, але й виступаючому свідком у разі роз'єднання справ. При допиті неповнолітнього свідка у віці до 14 років, але в розсуд слідчого й від 14 до 16 років винен брати доля і педагог.

Роль адвоката при допиті не винна зводитись лише до присутності. Ос-кільки такий адвокат має бути незацікавленою особою у результаті справ, незалежним, то йому потрібно Дозволити ставити запитання, але й із дозволу слідчого. Звичайно, адвокат свідка може оскаржити неправомірні дії прокурору. Доля адвоката у попередньому слідстві має підняти рівень надійності його показань у знаходженні матеріальної істини стосовно конкретної кримінальної справ. За адвокатом завжди залишається декларація про пояснення законів, до того числі і при допиті свідка.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство чітко обговорює права та обов’язки захисника.

Захисник помиляюся відмовлятися при проведенні дізнання, попереднього слідства та у судновому засіданні від прийнятого у собі захисту підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного та винен здійснювати свої функції у відповідності зі своїм процесуальним призначенням.

Захисник є самостійним учасником кримінального процесу, хоч його самостійність має свої межі, що виходять зі специфіки його процесуальних відносин із підзахисним. У своїй діяльності він не завжди залежить від вимог та бажань останнього, не завжди винен розділяти і ту позицію, що її займає підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний. Він вільний у виборі засобів захисту. Головне — щоб ці засоби були законними та цілком відповідали характеру тієї функції, що її захисник винен виконувати. Тому, виконуючи захист, він винен керуватися законом, виходи із чітко встановлених фактів та захищати лише законні інтереси підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, задовольняти лише тих його вимоги, що не суперечать закону.

На відміну від органів, що ведуть процес, — органів дізнання, слідчого, прокурора та суду — закон не поширює на захисника вимог ст. 22 КПК про з’ясування всіх обставин справ, до того числі що викривають обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) та обтяжуючих його відповідальність. Через характер процесуальної функції, що він виконує, діяльність захисника має певною мірою однобічний характер, бо він має захищати і лише захищати свого підзахисного. Усі, що не відповідає такій діяльності - не відповідає закону. Однак у межах цієї діяльності він винен повно, всебічно та об'єктивно розглядати все, що сприяє підзахисному, виправдовує його чи пом’якшує відповідальність. З цим пов’язана і вимога закону про ті, що одна та сама особа не може бути захисником двох чи декількох підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних, якщо інтереси одного із них відповідають інтересам захисту іншого (ч.2 ст. 47 КПК).

Охороняючи процесуальну самостійність захисника, закон не дозволяє внесення подання органу дізнання, слідчого, прокурора, а також особистої постанови судье чи ухвали суду стосовно правової позиції захисника по справі (ч.11 ст. 48 КПК).

Крім вказаних вище, на захисника покладаються обов’язки:

— своєчасно з’являтися для участі у виконанні слідчих чи процесуальних дій у які його доля є обов’язковою (ч.5 ст. 48.

КПК);

— не розголошувати без дозволу слідчого чи прокурора дані попереднього розслідування (ст. 121 КПК);

— не розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку із виконанням своїх процесуальних обов’язків; він не може бути допрошений як свідок про обставини, що він взнав, виконуючи обов’язки захисника (п. 1 ст.69 КПК);

Розголошення захисником відомостей. Повідомлених йому підзахисним, його родичами чи іншими особами може завдати шкоди інтересам цих осіб, а також державним й громадським інтересам, підриває моральні та психологічні підвалини захисту — довірчі стосунки між захисником й підзахисним, іншими особами, котрі бажають їм допомогти.

Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю. Її предметом є запитання, із якими громадянин чи юридична особа зверталися до адвоката, суть даних ним консультацій, порад роз’яснень та інші відомості, одержані адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Адвокату забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці й використовувати їхні у своїх інтересах чи в інтересах третіх осіб (ст. 9 Закону про адвокатуру).

За порушення свого професійного обов’язку адвокат може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

З моменту допущення до участі у справі захисник відповідно до ст. 48 КПК має широкі процесуальні права:

— до Першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого матір із зустріч.

(«віч-на-віч»), а после Першого допиту — без обмеження їхні кількості та довго тривалості;

— матір зустріч із засудженим та особою, до якої застосовано примусові заходь медичного характеру;

— бути при допитах підозрюваного та обвинуваченого, а також при вчиненні інших слідчих дій, що проводяться за участю чи за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого чи його захисника;

— за згодою особини, що проводити дізнання чи слідчого брати доля й у інших слідчих діях;

— застосовувати науково-технічні засоби при вчиненні тихий слідчих дій, у які приймає доля захисник, а також при ознайомленні із матеріалами справ — за згодою особини, що проводити дізнання, слідчого, а суді, якщо справа розглядається у відкритому судновому засіданні, — за згодою судье чи суду;

— знайомитись із матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходженню чи пред’явлення обвинувачення, а после закінчення попереднього слідства — із усіма матеріалами справ та виписувати із цих матеріалів необхідні відомості;

— брати доля в судновому розгляді справи;

— надавати докази та заявляти клопотання та відводи;

Захисник не вправі сам здійснювати ніяких слідчих дій по збиранню та перевірці доказів, оскільки за чинним КПК це є винятковою компетенцією слідчих органів, прокурора, судье й суду. Алі, беручи доля в справі адвокат має право збирати відомості про факти, котрі можуть бути використані як докази.

— подавати скарги на дії та рішення особини, Яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судье та суду;

— збирати відомості про факти. Коли можуть бути використані як докази у справі, зокрема одержувати документи чи їхнього копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їхні згодою;

— ознайомлюватись на підприємствах, в установах й організаціях із необхідними документами й матеріалами, за винятком тихий, таємниця які охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців із питань, що потребують спеціальних знань.

Потерпілим визнається особа, якій злочином завдано моральну, фізичну чи матеріальну шкоду (ч.1 ст. 49 КПК). Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, яким заподіяно матеріальну шкоду від злочину та заявили при провадженні у кримінальній справі до обвинуваченого чи до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, цивільний позов, а саме вимогу про відшкодування збитків (ч.1 ст. 50 КПК). Цей позов розглядається одночасно із кримінальною справою (ч.1 ст. 28 КПК). як цивільні відповідачі можуть бути закликані батьки, опікуни чи інші особини, а також підприємства, організації чи установи, що з закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого (ч.1 ст. 51 КПК).

Про визнання постраждалим, цивільним позивачем, а також про залучення як цивільного відповідача, особа, що проводити дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — рішення. З цого моменту смердоті стають учасниками кримінального процесу, набирають процесуальних прав для захисту своїх законних інтересів, до того числі і право матір представника.

Постраждалий та адвокат як його представник мають право:

— надавати докази;

— заявляти клопотання;

— знайомитись із усіма матеріалами справ із моменту закінчення попереднього слідства;

— брати доля в судновому розгляді;

— заявляти відводи;

— подавати жалоби на дії особини, що проводити дізнання, слідчого, судье чи суду, але в вирок чи рішення суду та постанову судді.

(ч.3 ст. 49 КПК).

Завдання № 1.

По цій справі слідчому слід надіслати прокуророві усі матеріали справ. Прокурор має перевірити вмотивованість притягнення народного депутата Нечета до кримінальної відповідальності й відповідно винести подання генерального прокурора по цій справі.

Цей порядок обумовлений особливостями статусу народному депутату, бо не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності,.

піддані арешту, затриманню чи заходам адміністративного стягнення, котрі накладаються в судновому порядку, народний депутат України — без згоди Верховної Заради, а період між сесіями — Президії Верховної Заради за скоєння тяжких злочинів із наступним затвердженням Верховною Радою. Навіть после закінчення рядок повноважень він може бути притягнутий до відповідальності за перед «явленим йому обвинуваченням у порушенні закону, що мало — в період виконання депутатських повноважень, лише в порядку, передбаченому законодавством щодо народному депутату України (чч. 1 й 3 ст. 27 Закону про статус народному депутату України); народний депутат Автономної Республіки Крім — без згоди Верховної Заради Республіки; депутат місцевої Заради народних депутатів — без згоди Заради, до якої його обрано, чи вищестоящої Заради; кандидат у народні депутати України, у депутати місцевої Заради — без згоди відповідно Центральної виборчої комісії, обласної, районної, міської, районної в місті, селищної, сільської виборчої комісії (ст. 30 Закону про вибори народних депутатів України, ст. 36 Закону про вибори депутатів й голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Радий).

Для одержання згоди Верховної Заради України на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності чи його арешт Генеральний прокурор до перед «явлення депутату обвинувачення, дачі санкції на арешт вносити до Верховної Заради подання, яку має бути розглянуто не пізніше як у місячний рядків. При необхідності від Генерального прокурора можуть бути витребувані додаткові матеріали. Верховна Рада більшістю голосів (2/3 від загального складу народних депутатів) приймає вмотивоване рішення у формі постанови й в триденний рядків повідомляє про нього Генерального прокурора. Депутат має право брати доля в обговоренні Верховною Радою запитання про його депутатську недоторканність. Генеральний прокурор у триденний рядків від дня закінчення провадження у справі винен повідомити Верховну Раду про результати слідства й в такий ж рядків — про результати розгляду справ в суді (ст. 28 Закону про статус народного депутата України).

Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державним органами поведінки особини як злочинної. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особини складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації Державою правоохоронних норм, Яка в кінцевому підсумку, як правило полягає у застосуванні до особини, що вчинила злочин конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду. Кримінальна відповідальність може матір не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись лише до осуду особини, котра вчинила злочин, й звільнення її від покарання (ч.2 ст. 50 КК). Особу може бути засуджено умовно чи із відстрочкою виконання покарання вироку. Тому сам собою факт порушення кримінальної справ щодо конкретної особини не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної відповідальності до тихий пір, поки її не якщо визнано судом винною у вчиненні злочину й вирок суду не набере законної сили.

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності. Юридична відповідальність, у тому числі і кримінальна відповідальність, як й форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень в.п. 14,22 ч.1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються «судочинство … організація й діяльність прокуратури, органів дізнання та слідства», а також «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, котрі є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність них». Пунктом 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України визначено, що «прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням й застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства й введення в дію законів, що регулюють її функціонування». Таким чином, форма й порядок кримінального переслідування особини, що підозрюється у вчиненні злочину, а також кримінальна відповідальність винної особини регламентуються кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством України.

В частности, порядок розслідування кримінальної справ, арешт й затримання регулюються Кримінально-процесуальним кодексом України. Аналіз його норм дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування починається із моменту винесення слідчим постанови про притягнення особини як обвинуваченого й пред’явлення їй обвинувачення. Відповідно до положень ч.1 ст. 147 КПК «в разі притягнення посадової особини до кримінальної відповідальності за посадовий злочин слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади». П. 4 ч.1 ст. 242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноособово чи суд у розпорядчому засіданні зобов’язані з’ясувати чи притягнуті до відповідальності усі особини, котрі зібраними по справі доказами викриті у вчиненні злочину.

Підтвердженням цього у зміст терміну «притягнення до кримінальної відповідальності» вкладається факт пред’явлення особі обвинувачення є передбачена ст. 174 КК кримінальна відповідальність особини, котра проводити дізнання, слідчого чи прокурора за притягнення за відомо безневинної до кримінальної відповідальності із корисливих мотивів чи іншої особистої зацікавленості.

Законом України «Про статус народному депутату України» від 17 листопаду 1992 року визначено, що для одержання згоди Верховної Заради на притягнення народному депутату України до кримінальної відповідальності Генеральний прокурор України вносити подання до Верховної Заради до пред’явлення депутату обвинувачення чи дачі санкції на арешт (ч.1 та ч.2 ст. 28 названого Закону). Ст. 29 Закону України «Про статус депутатів місцевих Радий народних депутатів» визначала, що депутата заради не можна притягнути до кримінальної відповідальності чи арештувати без згоди заради (стаття виключена Законом № 11/98 від 13 января 1998 року).

У ч.3 ст. 80 Конституції України стосовно народних депутатів України також використано термін «притягнення до кримінальної відповідальності».

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається із моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчинені злочину.

Статус народному депутату України визначається конституцією та законами України. Важливою конституційною гарантією є депутатська недоторканність, Яка має цільове призначення — забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер.

Згідно із положенням ч.2 ст. 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування чи висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Це означає, що народний депутат України й после припинення депутатських повноважень не може бути притягнений до юридичної відповідальності за зазначені дії.

Депутатська недоторканність передбачає також особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту народних депутатів України. Вони не можуть без згоди Верховної Заради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ч.3 ст. 80 Конституції України). Згідно із ч.3 ст. 76 Конституції України «не може бути обраним до Верховної Заради громадянин, який має судимість за скоєння умисного злочину, якщо ця судимість не знята й не погашена у встановленому законом порядку». З цого конституційного припису випливає, що народним депутатом України може бути обраний громадянин України, щодо якого порушене кримінальну справу, пред’явлено обвинувачення у вчинені злочину, затримано чи заарештовано.

Кримінальна відповідальність настає із моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування починається із моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчинені злочину.

Згода Верховної заради на притягнення народному депутату до кримінальної відповідальності має бути здобуто до пред’явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину відповідно до чинного Кримінально-процесуального кодексу України.

У разі пред’явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину та/або його арешту до обрання народним депутатом України подалі провадження у кримінальній справі стосовно такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Заради України на його притягнення до кримінальної відповідальності та/або перебування под вартою.

Після отримання згоди Верховної Заради, справа повертається слідчому для подальшого розслідування. Алі результати розгляду мають бути постійно, на першу вимогу доповідатися Верховній раді Генеральним прокурором.

Після прийняття рішення про притягнення депутата до суду він втрачає декларація про виконання обов’язків народному депутату України та втрачає цей статус. Завдання № 2.

Дійшовши висновку по справі про нанесення тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України) іншою особою, слідчий має винести постанову про притягнення Івана Криворучко як обвинуваченого й проводити подалі розслідування справ із новим складом учасників.

Одночасно із цим, на підставі ч.4 ст. 26 КПК слідчий має винести постанову про об'єднання справ проти Івана Криворучко (по обвинуваченню його у нанесенні тяжких тілесних пошкоджень) зі справою його брата, Андрія Криворучко, по обвинуваченню у за відомо неправдивому повідомленні про скоєння злочину (ч.2 ст. 383 КК).

Криворучко Андрій має бути притягнутий до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання бо у його показах містяться цілком неправдиві відомості щодо закінченого злочину із вказівкою на конкретну особу, котра начебто його вчинила (Андрій вказав сам на себе).

Мотиви цого вчинку ніяк не впливають на можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Вони можуть лише враховуватись у судновому засіданні, при розгляді справи.

Самообмовив Андрій собі у тяжкої злочині (нанесенні тяжкий тілесних ушкоджень), що також дозволяє додатково кваліфікувати його дії за год. 2 ст. 383 КК.

Встановивши факт самообмови слідчий виносить постанову про закриття справ стосовно Криворучко Андрія по обвинуваченню його за ст. 121 КК й виносить постанову про притягнення його як обвинуваченого за ч.2 ст. 383 КК про за відомо неправдиве показання про скоєння злочину.

Об'єднання відповідно до ст. 26 КПК справ проти Криворучко Андрія в одне провадження із основною справою про нанесення тяжких тілесних ушкоджень сприяє повноті й всебічності розслідування та суднового розгляду.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 5 апреля 2001 року/За ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. — К.:Каннон,.

2. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу.

України /Бюлетень законодавства й юридичної практики України, № 4−5,.

1995р.

3. Вісник Конституційного Суду України № 12 2000р.

4. Збірка Постанов Пленуму Верховного Суду України із кримінальних та цивільних справ, К.:Думка, 2000.

5. Вісник академії правових наук України № 5 від 1995р, Харків.

6. Альперт С. А. Суб'єкти кримінального процесу, Харків:Одисей, 1998.